Потяг.
Вона відчуває слова, ще не побачивши сам об’єкт. Вона відчуває слова, хоча ніхто їх не вимовляв. Отак натовп зводить усе до єдиної свідомості. Потім вона його бачить: звичайний приміський потяг, срібно-синій і без графіті, плавно рухається до розвідного мосту. Прожектори висвічують рекламний щит, і вона чує, як із натовпу лунає «ах», що вибухає схлипами, стогонами та криком якогось непоіменованого болісного піднесення. Необережний зойк, скрик нестримної віри. Бо коли вогні потяга потрапляють на найтьмянішу частину щита, то над імлистим озером з’являється обличчя — обличчя вбитої дівчинки. Десяток жінок хапаються за голови, скрикують і схлипують, нібито дух, Божий подих проходить крізь натовп.
Есмеральда.
Есмеральда.
Сестра заклякла в шоці. Вона побачила її, але дуже швидкоплинно, надто хутко, щоб зрозуміти, — і хочеться, щоб дівчинка знову з’явилася. Жінки здіймають дітей до знаку, до соку, що ллється, хай він омиє їх хрестильним миром і єлеєм. А Ґрейсі крізь гомін голосів і гамір кидає питання просто в обличчя Едґар:
— Схожа на неї?
— Так.
— Упевнені?
— Цілковито, — відповідає Едґар.
— Але ж ви її ніколи зблизька не бачили. А я бачила, — каже Ґрейсі, — і думаю, що то лише гра світла. І на людину взагалі не подібне. І немає там обличчя, просто світлом різонуло.
Через ортодонтичну шину Ґрейсі шумливо шепелявить.
— То просто підкладинка, — каже вона. — Технічний дефект, через що попереднє зображення з наклеєної реклами проявляється крізь оцю теперішню.
Невже правда?
— Коли теперішня реклама вдосталь освітлюється, то проявляється розміщене під нею зображення.
Шиплячі волого відлунюють від зубів Ґрейсі.
Та невже це правда? Хіба новина випромінює свою залежність від агенцій, які її повідомляють? Чи новина вигадує сама себе в очах балакучих перехожих.
Едґар роздивляється щит. А може, тут немає наклеєної реклами? Чому вона взагалі має тут бути під рекламою помаранчевого соку? Вони ж, звісно, прибрали попередню рекламу, коли клеїли оцю.
Ґрейсі питає:
— І що тепер?
Вони стоять і чекають. Цього разу вони чекають на наступний потяг лише вісім-дев’ять хвилин. Едґар рушає, намагаючись потроху просуватися вперед, лагідно штовхаючись ліктями, і люди дають їй пройти, вони її бачать — черниця в рясі, у повному церковному уборі та з чорною відлогою, услід за якою йде помічниця в помотлошеному пальті й з хусткою на голові, високо тримаючи мобільник.
Вони бачать її та обіймають, і вона не заперечує. Її присутність — сама по собі підтверджувальна сила — постать зі вселенської церкви з таїнствами, таємними банківськими рахунками та просто казковою колекцією творів мистецтва. Усе це, а вона обирає йти шляхом бідності, цноти й послуху. Вони обіймають її та дають пройти, і вона опиняється серед гуртка харизматів, євангелістів, які розгойдуються на місці, коли ліхтарі потягу кидають в’язку променів на рекламний щит. Едґар бачить, як обличчя Есмеральди оформлюється під райдугою рясного соку та над приміським озерцем, і відчувається, як хтось живе в зображенні, оживлений дух — менше за найкрихітнішу секунду життя, менше, аніж на півсекунди, і місцина знову темна.
Вона відчуває, як її раптово осяює. Ангелус найяснішої радості. Вона обіймає сестру Ґрейс. Вона різко стягує свої рукавички та стискує і трясе руки великотілим жінкам, які зводять очі на небо. Жінки роблять обіруч два великих тряских рукостискання, вигадливі слова вихоплюються з їхніх вуст, висловлювання, що вводять у транс, — вони співають про те, що виходить за межі звичайних гарячкових марень. Едґар б’є кулаками в чоловічі груди. Вона знаходить і обіймає Ісмаеля. Вона дивиться йому в обличчя, дихає його диханням і загортає його у своє випране вбрання. Усе відчувається поруч, осяюючи її, смуток, втрата, слава, похмурий жаль старої матері й сила на глибокому щаблі лементу, яка змушує її почуватися невіддільною від тих, хто хитається, і тих, хто плаче, тих пройнятих благоговінням, які стоять у припливному транспортному русі, — на мить вона стає безіменною, позбавленою подробиць особистої історії, безтілесним фактом у рідкій формі, що ллється на юрбу.