Ґрейсі каже:
— Не знаю.
— Звісно, знаєш. Знаєш. Ти її бачила.
— Не знаю. Якась тінь.
— Есмеральда на озері.
— Я не знаю, що бачила.
— Знаєш. Звісно, ти знаєш. Ти її бачила.
Вони дочекалися ще двох потягів. У небі зринають посадкові вогні, і літаки й далі випадають до злітно-посадкової смуги десь за річкою, новий рейс кожні півтори хвилини, а ще накладається ревіння супутніх струменів, тож усюди — суцільний гамір, і повітря смердить димним паливом.
Вони чекають на ще один потяг.
Як усе, врешті-решт, закінчується, отаке — як воно зводиться нанівець до забутого ядра стомлених вірян, які скупчилися під дощем?
Наступної ночі тисяча людей заповнює ділянку. Паркують машини на бульварі та намагаються протиснутися і вибороти собі шлях на острівці безпеки, але більшість має вдовольнятися тим, що стоїть на повільній смузі автомагістралі, норовливій і нашорошеній. Одну жінку збив мотоцикл, і тепер він вихориться в асфальті. Якогось хлопця протягнуло близько ста метрів, це завжди сотня, машиною, яка продовжувала їхати. Уздовж черг застряглого транспорту ходять продавці й торгують квітами, безалкогольними напоями та кошенятами. Вони продають ламіновані зображення Есмеральди, видруковані на молитовних картках. А ще можна придбати неспинні вертульки на паличках.
Ще за ніч туди приходить мати, загублена мати-наркоманка Есмеральди, яка, розкинувши руки, валиться як сніп, щойно обличчя дівчинки з’являється на рекламному щиті. Її забирає «швидка», за якою їде низка вантажівок із телеобладнанням. Двійко чоловіків б’ються монтувалками, блокуючи проїзд транспорту на пандусі. Камери на гелікоптерах знімають місце дії, а поліція тягне помаранчеву застережну стрічку через усю цю ділянку — той самий помаранчевий колір живого соку.
Наступного вечора рекламний плакат порожніє. Яку ж діру він утворює у просторі. Люди й далі приходять, але не знають, що сказати та що думати, куди дивитися й у що вірити. На плакаті — білий аркуш і лише два самотніх слова — «Вільне місце» — та ще телефонний номер витонченим шрифтом.
Коли в сутінках надходить перший потяг, то його вогні нічого не висвічують.
А що лишається в пам’яті, коли врешті-решт усі пішли додому і на вулицях не залишається відданості й надії — їх зметає річковий вітер? А хіба пам’ять тонка і гірка, і чи ганьбить вона своєю засадничою неправдою — усіма нюансами та бажаним обрисом? А чи затримується влада вищості, відчуття події, яка порушує природні сили, те святе, що калатає на гарячому обрії, видіння, якого жадаєш, бо потребуєш знаку, щоб протистояти своїм сумнівам.
В Едґар болять суглоби, старе тіло занурене в повсякденний біль, біль у точках сполучення, проштрики гострого відчуття у міжкісткових з’єднаннях.
Однак вона міцно тримає в голові той образ, швидкоплинне обличчя на освітленому щиті, її діва-близнюк і водночас її донька. І вона пригадує запах авіапалива. Це ладан її досвіду, спалені кедр і живиця, утримувальний засіб, який зберігає мить цілісною, усі миті, захват хиткого ляскоту душі та невимовна близькість причастя глибокої віри.
Тільки й лишається, що померти, тож саме так вона і робить, сестра Альма Едґар, Христова невіста, мирно одходить уві сні, коли на невідомі вулиці м’яко падає перший слабкий сніг чергової похмурої зими, раптові снігопади, кришталинки, фігурні сніжинки, і блідий скісний сніг зникає одразу, коли падає.
Натиск клавіш 2
У своїй рясі та вбранні вона, по суті, — саме обличчя або обличчя та вичищені руки. Тут, у кіберпросторі, вона скинула всі свої напрасовані тканини. Вона не гола, але відкрита — незахищена перед жодним з’єднанням, яке можна зробити у всесвітній мережі.
Отут немає простору і часу, або «у тут» чи де вона є. Тут лише з’єднання. Усе пов’язане. Усі людські знання зібрані та пов’язані посиланнями, гіперпосиланнями, оцей сайт веде на отой, оцей факт покликається на отой, натиск клавіші, клік мишки, пароль — нескінченний світ, амінь.