Закріпіться, приладнайтеся щільніше, зв’яжіться.
Можна на мить визирнути у вікно, відволікшись на гамірних дітлахів, які в сусідському дворі грають у вигадану гру, чи то футбол, чи то бейсбол, і вони говорять твоїм голосом або влаштовують перегони на забур’янених галявинах, сидячи одне в одного на спинах, і ти вже, по суті, чуєш свій голос просто неба, мерехтливо-скляного неба, і тоді дивишся на речі в кімнаті, поза екраном і мережею, зіткані волокна деревини робочого столу, які оживають у світлі, густий ожилий лад речей, доказ того, що можна побачити та з’їсти, сепійний недогризок яблука на таці з обідом, а також щільні міри досвіду, як на випадковий погляд, свічка ченця віддзеркалюється в корпусі телефону, години, написані римськими цифрами, полив’яний віск і закруток плетеного ґноту, і щербатий край кухлика з несамовито перекошеними жовтими олівцями, багатошарові життя на найпростішій поверхні, пласти масла, що тануть на розкришеній булочці, і жовта жовтизна олівців, і ти намагаєшся уявити, як слово на екрані втілюється в життя, набуває всіх своїх значень, смислу супокою і достатку на вулицях, шепоту примирення, слово поширюється назовні, відтінок угоди чи договору, відтінок спочинку, смислу заспокійливої тиші, відтінок вітання і прощання, слово, що в глибині зрошеного опівдня надає осонцений запал предмета, довід зобов’язувального доторку, але це лише послідовність імпульсів на тьмянуватому екрані, і єдине, що вона може, — це змусити задуматися, слово, яке від невгамовних міських забудов поширює жагу за мрійливі струмки та фруктові сади аж до самотніх пагорбів.
Мир.
Післямова
Дивлячись на стіну
В одному словнику «надихати» має визначення «божественне керівництво». Тоді як архаїчне значення цього слова — «вдихати життя».
Дія прологу «Підземного світу» відбувається в Нью-Йорку одного жовтневого дня 1951 року. Закінчивши цей розширений уривок, я не зволікаючи почав працювати над першою частиною. Розповідь рухалася плавно і в романному часі, — те саме місто, наступний день, — і в реальному часі за робочим столом, рутинні година за годиною.
Так тривало три-чотири тижні. Ані вагань, ані перерв, ані навислої хмари сумнівів. А потім щось сталося. Мені чомусь спало на думку, що обраний розумний підхід, післяпролог, був ненатхненний. Хай яка була якість написаного, але на цій вирішальній стадії роман потребував чогось динамічнішого, певного відходу, точки відриву, і виявилося, що саме тоді я дивився на стіну.
Що таке стіна?
Це вертикальна конструкція з будівельного матеріалу, розташована якраз за друкарською машинкою, рукописами та ручками й олівцями в банці з-під мармеладу. А ще під час «мертвого періоду» на неї дивиться письменник.
На стіні висіло декілька фотографій і маленьких картин, але не бракувало і порожнього простору, на який можна дивитися. І мені здалося, що стіна відповіла, не прокляття чи стогін, а чітке уявлення про те, як треба оживити книжку і письменника. Насамперед найневідкладніше — потрібен стрибок у часі вперед і кардинальна зміна місця. Врешті-решт розповідь від першої особи розгортатиметься так само, як клацання перемикача від теперішнього до минулого часу.
Тож роман переходить від бейсбольного стадіону в Нью-Йорку 1951-го до відходів у пустельній Аризоні 1990-х. Потім оповідна схема поступово рухає дію у зворотній хронології до 1950-х. А фрагменти, що я мав намір поставити одразу після прологу, у новому форматі переродилися на перший розділ у частині 6, тобто десь за шістсот сторінок від їхнього первинного розміщення і за чотири роки праці після їхнього створення.
Підрахунок, одначе, не зовсім точний. Чи я насправді на свідомому рівні здогадувався, що роман потребує серйозного перегляду? Та чи моя безпосередня реакція діяла згідно з цим відчуттям? То міг бути запит самої нової структури, вистрибу вперед у часі, що просто надійшов до мене з підвальної частини розуму, завжди розхристаного розуму романіста, сповненого витинками, схемами, потребами, жадобою і сподіванням прожити досить довго, щоб завершити книжку, яка його вбиває.
Я не відреагував на потребу. А просто побачив вихід до нової захопливої оповідної стежки. І як його ще назвати, коли не одкровенням чи натхненням? І які ж бліді всі слова, щоб описати ту дивну тривимірну глибину осяяння.
(Чи переглядаю я цей есей так, як змінював роман? А письменники колись покликалися на натхнення? І хіба це слівце не застрягло десь у середині минулого століття?)