— Вони намагаються зробити так, щоб здалося, ніби вони розпалися, щоб ми зменшили пильність, гарас?
Я дав їй виговоритися.
Знову пролунав той самий звук. Довга і волога, подібна на іржання, літера «к». І я помітив: що більше вона говорила, то більше мені завдячувала. Але я не вимовив ані слова. Я зачаїв у серці спроби відповісти, проломати її самопоглинання і суцільну речовину її рідного міста і смертельно хворого брата. Хотілося розбити те все до найдрібніших частинок. Побіжний настрій, виверження зі сформованого осердя наміру чийогось посереднього розуму.
Я дав їй виговоритися. Що довше я її слухав, що відразливішою вона ставала, то сильніше я бажав залізти їй у трусики, і чому саме — не збагнути нікому під цими небесами.
Але я не промовив ані слова. Я зачаїв у серці спроби вмовити її провести ніч у моєму номері, або бодай пів ночі, або годину і десять хвилин. Я не знав, чому її хотів, але знав, чому не хотів. Це було б зрадою Кларі та нашим спільним спогадам, тому нашому короткому проміжку часу в невеличкій кімнаті там, на вузьких вуличках, які були кордонами світу.
— Гаразд, уже пізно, — сказав я.
— Еге, завтра великий день.
— Щасти, — сказав я, — побачимось.
Вона вкотре нагадала мені маршрут і поїхала. Усі інші машини роз’їхалися, тож я вирушив на пошуки свого авто в темряві.
Цікаво міркувати про величне небесне полум’я, якому ми надаємо рис тварин чи кухонного приладдя.
У мотелі я ввімкнув телевізор.
У реальності я живу відповідально. Я не приймаю ідею, що життя — це художня вигадка, чи що там мала на увазі Клара, коли казала, що речі стали нереальними. Історія — це не питання зниклих хвилин на плівці. Я не безпомічний перед історією. Я вгризався до текстури набутих знань, брав до віри лише з надійних і корисних джерел нашого досвіду. Навіть якщо ми вважаємо, що історія — рушійне колесо, що обертається завдяки потоку людської крові (прочитайте промови Муссоліні), принаймні ми це дізналися разом. Єдиною хвилею фактів, а не десятком тисяч уривків дезінформації.
У вітальні в анатомічному кріслі сидів чоловік, і перед ним стояв журнальний столик, а позаду на стіні був ряд книжок чи обкладинок.
Я вірив: ми можемо знати, що з нами відбувається. Нас не виключили з наших життів. Це не моя голова на чужому тілі на світлині, представленої як доказ. Я не вірю, що нації вдаються до гри в таких величезних масштабах. Я живу в реальності. Єдині привиди, яким я давав увійти, це близькі, розпливчасті силуети людей, яких я знав, і ще чорномазий моєї темної тіні, у будь-якому разі — то привиди Нью-Йорка, старого гамірливого Бронкса, голодранці, які шепелявлять крізь вибиті зуби, глузують і зневажливо пирхають.
Чоловік у кріслі сказав:
— Синдром Дауна. Ваш безкоштовний номер один, вісімсот, п’ять один п’ять, два сім шість вісім. Психоз Корсакова. Один, вісімсот, три один три, сім п’ять вісім один. Хвороба Альцгеймера. Телефонуйте безкоштовно. Один, вісімсот, вісім один три, три п’ять два сім.
Він провадив далі:
— Саркома Капоші. Цілодобово. Один, вісімсот, шість сім два, дев’ять один шість один.
На світанку я виїхав на місце. Я припаркувався поруч з ангаром і почав сходити на незначний пагорб, який надав мені природну нагоду вивищитися над літаками. Я почув їх ще до того, як побачив, неприємне рипіння, пóвіви вітру, що обертали рухомі частини. Зрештою я дістався вершини уступу з пісковику, і ось вони — вишикувались у бойовому порядку по всьому вибіленому дну світу.
Я і гадки не мав, що літаків буде так багато. Їхня кількість приголомшувала. Вони розташувалися шахівницею у вісім рядів із кількома випадковими літаками, що стояли навскіс по краях. Я порахував усі літаки до останнього, доки сходило сонце. Їх було двісті тридцять, зі стрілоподібними крилами, а їхні стабілізатори стирчали, наче плавці створінь з океанських глибин, деякі пофарбовані частково, деякі майже повністю, а багатьох ще не торкалися фарбувальні машини, і ці останні — сірі, як літаки з важким озброєнням, уже вкриті збляклою камуфляжною сіткою або відшліфовані до голого металу.
Пофарбовані літаки ввібрали сонячне світло і ритм. Кольорові переливи, смуги й бризки, тонкі шари, сила насиченого світла — усе таке дивно особисте, відчуття того, як рукою митця керує порив, запізніла думка, а також епічний задум. Я не очікував від себе такого задоволення і відчуття. Повітря наче хтось натер кольорами міді та вохри, які палали на металевій шкірі літаків, змішавшись із пустелею. Але ці кольори не просто стягували силу неба або здіймали її з навколишнього рельєфу. Вони відштовхували й тягли. І на емоціях видавалося, що їх роздирав внутрішній конфлікт: шкіряні пігменти, промислова сірятина і нестямний червоний навперемінки виникали на поверхні — червоний чогось, що витекло, ніби з чиряка, який лопнув, водяниста підшкірна жовтизна і густа рідина з крові та гною. А інші знебарвлені літаки зі вмерлою душею, досі вдягнені у примарну тканину на лобовому склі та двигунах, очікували на ґрунтування.