Єзуїти навчили мене шукати в усьому друге значення і глибші зв’язки. Чи спадали їм на думку відходи? Ми — менеджери відходів, велетні відходів, ми переробляємо «універсальні» відходи. Тепер відходи мають урочисту ауру, аспект недоторканності. Білі контейнери з плутонієвими відходами з жовтими попереджувальними ярликами. Поводитися обережно. Навіть найнезначніші побутові відходи вимагають пильного огляду. Тепер люди дивляться на своє сміття по-іншому, розглядаючи кожну пляшку і зім’яту картонну коробку в планетарному контексті.
Мій син думав, що може подивитися на літак у небі та просто силою думки змусити його там вибухнути. У тринадцять він думав, що межа між ним і світом — доволі тонка і дірчаста, а тому дозволяє йому впливати на хід подій. А таким надто сильним викликом, як літак у небі, не зігноруєш. Він споглядав за літаком, який, злетівши із фініксівського Скай-Гарбор в Аризоні, набирав висоту, і відчував катастрофу навіть у тому, що повітряний об’єкт повен людей. Він був чутливим до найвипадковіших подразників і думав, що відчув би, якщо об’єкт сам захоче вибухнути. І він має лише забажати, щоб у нього в голові виник вогняний образ, і тоді літак спалахне і розпадеться на уламки. Сестра полюбляла йому казати: «Ну, підірви його, дай-но я подивлюся, як ти знищиш у небі літак із двома сотнями людей на борту», — і його лякало, коли хтось так говорив, хоч їй теж було лячно, бо вона не мала певності, що він так не зробить. Своєрідне вміння підлітків уявляти кінець світу як додаток до власних негараздів. Але Джефф подорослішав і втратив інтерес і переконання. Він втратив парадоксальний дар бути окремим і самотнім та водночас тісно пов’язаним із віддаленими предметами завдяки мозковим імпульсам.
Удома ми відокремлювали в наших відходах скло від бляшанок, а ті від паперу. Потім прозоре скло від кольорового. Потім білу жерсть від алюмінію. Пластикові пляшки без кришок і ковпачків тільки щовівторка. Потім присадибне сміття. Потім сортували газети, видираючи глянцеві вставки, але дбали, щоб не перев’язати стоси шворкою, хоча спокуса ніколи не зникала.
За правилами корпорації ми не мали дуже замикатися на собі. Ми утворили такі колективи, щоб відповідати вимогам ринку і чесно дивитися в очі світу. Проте якось невиразно справи самопливом схильні зациклюватися на собі. Плітки, чутки, просування по службі, особистості, усе природно, авжеж, — усі людські гріхи, що знаходять собі місце в душі компанії. Але світ пручається, світ лікує по-своєму. Відчуваєш навколо себе точки дотику, обійми поєднаних мереж, які дають тобі враження порядку й контролю. Це тут — у трелях цілих валів із телефонів, факсів і ксероксів, у всій океанічній логіці, збереженій у твоєму комп’ютері. Можеш скільки завгодно скаржитися на засилля технологій. Покращує самооцінку і поєднує тебе у випрасуваному костюмі з речами, які б інакше непомітно проковзнули по світу.
Меріан їздила на машині, тримаючи в руці олівець. Не думаю, що колись питав її про нього. Не думаю, що ми спілкувалися так, як тоді, коли зростали діти. Яка яскрава тема: дві живі істоти змінюються на очах, переходячи від безглуздого галасу і розхлюпуваного молока до сформованих слів або до перших класів чи просто сидіння за столом під час обіду, маленькі вимальовані личка, що так і пашать життям. Але тепер вони вже дорослі люди з комп’ютером, поворотними полицями для техніки, малюком на підході та наліпкою на бампері (у сина), де написано «Поспішати нікуди». Дням шлюбу вже бракувало розмов про Лейні та Джеффа. Ми розраховували на народження онука.
У бездротових навушниках я бігаю вздовж водозбірного рівчака. Бігаючи, я слухаю наспіви суфіїв. Я бігаю пальмовими провулками та звивистими вуличками з помаранчевими деревами й приємними потинькованими будинками — вуличками західних мрій, подібних на місце, куди батько міг привезти мене пів століття тому, коли все тягнулося до світла і заходу, куди люди приїздили, щоб залишити позаду минулу лиху долю з її сірими вулицями й велелюдними домівками, де в коридорі тхне капустою.
Лейні працювала приватним підприємцем, вимоглива, з неабияким умінням торгуватися, «донька-торгаш», як ми її кликали, — вона мешкала в Тусоні зі своїм чоловіком Дексом. Вони виробляли етнічні ювелірні прикраси та продавали їх на комерційному телеканалі (браслети, ланцюжки, коштовні вироби), вони давали інтерв’ю й відвідували фестивалі та інші культурні заходи. Її вагітність стала для нас ковтком свіжого повітря, вона надсилала нам фотокартки свого тіла, що змінювало форми, і ми навідувалися до неї, щоб побачити, якою розкішною вона стає.