— Мені не треба було нестися на вулицю. Я вже там був. Я понісся в кімнату. Зачинив двері й помер.
— Ти передбачав Кеннеді, — сказала Феріш і хихотнула.
— Здається, наступного дня я почав зауважувати різноманітні символи, які вказували на число тринадцять. Невдача по всіх усюдах. Я перетворився на нумеролога-початківця. Я взяв олівець й аркуш і записав усі окультні зв’язки, які, як видавалося, вели до тринадцяти. На жаль, я їх не пам’ятаю. Пам’ятаю лише одну. Дата гри. Жовтень, третє або десять-три. Додай місяць до дня і буде тринадцять.
— Ще й номер Бранки, — сказав Сімз.
— Звичайно. Бранка носив тринадцятий.
— Його назвали «Удар, почутий у всьому світі», — Сімз розповів Феріш.
— Це щось на кшталт «Американських хвастощів»?
— Якого біса, — сказав Сімз.
Ґлассик якось дивно дивився на мене, майже з ніжністю, так, як дивляться на товариша, який занадто дурний, щоб зрозуміти, що його ось-ось підставлять.
— Розкажи їм про бейсбольний м’яч, — сказав Ґлассик.
Він нахилився над столиком і взяв шматок їжі з тарілки Сімза.
Ґлассику належить бути моїм приятелем. Я знав Сімза і Ґлассика вже давно, і Ґлассик, вільний Браян у ластовинні, чоловік сумнівної привабливості, саме той, до кого я зазвичай звертався. Я говорив і до Велета Сімза, але, імовірно, охочіше — до Ґлассика, бо він не нав’язував мені свої погляди, не звужував очі й не упинався поглядом, як Сімз.
— Змінімо тему, — сказав я.
— Ні. Я хочу, щоб ти розповів. Ти завинив цю історію Сімзу. Злочин, що Сімз цього не знає. Він тут один, хто досі любить цю гру, — Ґлассик повернувся до англійки. — Я вряди-годи ходжу на бейсбол, лише через повагу до традиції. Якщо не поважати традиції, то потрапиш у неласку. Нік туди вже потрапив. Тільки Сімз сповна і злиденно тримає зв’язок. Ми мали справжніх «Доджерз» і «Джаєнтс». Тепер маємо самі голограми.
Феріш запитала:
— Який бейсбольний м’яч?
Сімз дивився на мене. Він завершив трапезу й розгортав тонку кубинську панателу, нескладна вправа, яка в його руках перетворювалася на ретельну церемонію.
Ґлассик востаннє благально на мене поглянув і повернувся до Сімза.
— У Ніка є бейсбольний м’яч. М’яч, яким Боббі Томсон вибив гоум-ран. Справжній.
Сімз неквапно запалив сигару.
— Цього м’яча ні в кого немає.
— Але ж у когось він має бути.
— Про м’яч немає жодної згадки, — сказав Сімз. — Його вибили кілька десятиріч тому. Ми б уже знали.
— Сімеоне, послухай, а потім виголосиш промову. По-перше, — сказав Ґлассик, — я знайшов дилера під час подорожі на схід кілька років тому. Чолов’яга переконав мене, що володіє дійсним, справдешнім бейсбольним м’ячем, яким, як він стверджує, Томсон вибив гоум-ран.
— Ні в кого немає того м’яча, — сказав Сімз. — М’яч ніколи не з’являвся. Хто б його не підібрав, це ніколи ніде не спливло. Це частина цілої — як сказати? — міфології гри. Ніхто ніколи не з’являвся і не робив про м’яч заяв, які можна перевірити. Це десь те саме, якби з’явився десяток людей і кожен з м’ячем.
— По-друге, дилер розповів мені, як він відстежив майже весь шлях бейсбольного м’яча до третього жовтня тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого. Він не якийсь там чувак, який з’являється на бейсбольні шоу, шукаючи зиску. У нього патологічна мана. Геть одержимий хлопець. І він переконав мене з вірогідністю дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотків, що це і є той м’яч. А потім він і Ніка переконав. А Нік запитав, скільки він за нього хоче. І вони домовилися.
— Тебе ошукали, — сказав мені Сімз.
Я побачив, як шорт-стоп «Доджерз» упіймав м’яч, що відскочив від майданчика, і щосили кинув його на першу базу.
Ґлассик сказав:
— Хлопець збавив багато років, відстежуючи м’яч. Він, імовірно, витратив більше грошей на телефонні дзвінки, пошту і подорожі, — перебільшую, звісно, — ніж Нік заплатив за бейсбольний м’яч.
На обличчі Сімза з’явилася глузлива посмішка, глум, і за мить вона стала зловтішнішою.
— Усе від самого початку лажа, — сказав він. — Якщо м’яч справдешній, звідки в тебе стільки грошей?
— Я перерахую все, — сказав Ґлассик. — По-перше, дилер не зміг надати цілковиту й остаточну документацію. Це вже збило ціну. По-друге, це було ще до того, як ринок вибухнув через пам’ятні сувеніри, ще до аукціонів «Сотбіз» і чотирьохсот тисяч доларів, сплачених за маненьку бейсбольну картку.
— Ну, я не знаю, — сказав Сімз.
— Я теж, — притакнув йому я.
Феріш нарешті принесли вино. Вона поглянула на мене і запитала: