Я стояв у дверях і дивився фільм разом із нею.
— Як думаєш, а Джефф завжди з нами буде жити?
— Усе може бути.
— А робота на дієтичній фермі? Не взяли?
— Мабуть.
— Він не розповідав?
— Я оце дивлюся, — відповіла вона.
— Ти складала газети?
— Я збирала пляшки. Завтра день пляшок. Не заважай дивитися, — сказала вона.
— Я теж дивлюся.
— Ти не знаєш, що відбувається. Я дивлюся його вже годину і двадцять хвилин.
— Я зумію надолужити.
— Не хочу сидіти тут і пояснювати.
— Можеш не пояснювати.
— Такий фільм не варто пояснювати, — сказала вона.
— Я сам наздожену під час перегляду.
— Але ж ти заважаєш, — заперечила вона.
— Я буду дивитися мовчки.
— Ти заважаєш, навіть коли дивишся, — сказала вона.
Їй сподобалося власне зауваження, у ньому був натяк на проникливість, і вона витяглась, усміхаючись так, ніби хотіла позіхнути, стегна і ноги незворушні, а верхня частина тіла вигнулася. Гадаю, я знав, про що йдеться, присутність стороннього псувала звичну рівновагу, незрушну єдність із ящиком. Вона хотіла побути на самоті з кепським фільмом, а я наче її за це засуджував.
— Ти забагато працюєш, — сказав я їй.
— Люблю свою роботу. Стули пельку.
— Зараз, коли я припинив забагато працювати, забагато працюєш ти.
— Я оце дивлюся.
— Ти працюєш недоречно багато.
— Якщо він спробує її вбити, я дуже засмучуся.
— Може, він уб’є її за кадром.
— За кадром нехай. Може зробити це бензопилою. Чим завгодно, за умови, що я цього не побачу.
Я дивився, доки мій келих не спорожнів. Я вийшов у кухню й вимкнув світло. Потім пішов у вітальню і поглянув на персиково-жовтувату канапу. Вона була новою — річ, на яку можна дивитися і засвоювати, річ, яка з часом стане невід’ємною частиною кімнати. Канапа зняла прокляття з піаніно. Ми мали піаніно, на якому ніхто не грав, одна з родинних речей Меріан з її Великої десятки, предмет, схожий на ведмежу шкуру, де стирчить об’ємна голова, яка пригнічувала своїм минулим життям.
Я вимкнув світло у вітальні, але спершу поглянув на книжки на полицях. Я стояв у кімнаті, дивлячись на персиково-жовтувату канапу, раджастанський килим і книжки на полицях. Потім я вимкнув світло. А тоді перевірив інше світло наприкінці коридору, щоб упевнитися, що воно й досі горить, якщо матері треба буде встати вночі з ліжка.
Я знову став у дверях. Меріан цілковито поглинув телевізор. Вона запалила ще одну цигарку, і я пішов у спальню.
Я стояв і дивився на книжки на полицях. Потім роздягнувся і заліз у ліжко. Вона прийшла хвилин за п’ятнадцять. Я зачекав, доки вона почала роздягатися.
— Що я помічаю?
— Про що ти? — запитала вона.
— Між тобою і Браяном.
— Про що ти? — знову запитала вона.
— Що я помічаю? Ось про що.
— Він мене смішить, — промовила зрештою вона.
— Він і свою дружину смішить. Але між ними я нічого не помічаю.
Вона замислилася про те, як відповісти. То, певно, було кумедне зауваження, я його не планував. Вона поглянула на мене і вийшла з кімнати. На іншому кінці коридору я зачув душ і зрозумів, що все змарнував. Треба було виголосити це, стоячи у дверях, коли вона дивилася телевізор. Тоді, можливо, саме я вийшов би з кімнати.
6
Про всяк випадок ми запаслися ароматизованою зельтерською водою, яку вона любила, і розмістили її в затишній кімнаті, колишній кімнаті Лейні, із пересрібленим дзеркалом і телевізором з великим екраном.
Минуло не так багато часу, відколи Джефф припинив одягати лантухуваті шорти та носити бейсболку козирком назад, і знову став схожий на самого себе. Його персональний комп’ютер мав мультимедійну функцію, що дозволяла передивлятися копію відомої відеоплівки, на якій Техаський Шосейний Убивця застрелив водія. Ці образи повністю поглинули Джеффа, він розробляв процедури та програми, застосовуючи техніку фільтрування, щоб видалити фонову текстуру. Він шукав проґавлену інформацію. Він наближав і вповільнював, намагаючись вихопити у вирі інформації якийсь піксель, який би надав зачіпку щодо особи стрілка.
Пристрій важив менше ста грамів і показував, яку відстань я пробіг і скільки спалив калорій, і навіть довжину мого кроку — і кріпився на паску моїх спортивних шортів.
Мені було одинадцять, коли він вийшов по цигарки, одного теплого вечора, коли в клубі з вітриною чоловіки грали в пінокль і на вулиці лунало радіо, — у когось завжди грало радіо, — і вони вивезли його кудись на Орчард-Біч, де берег порізаний відлеглими затоками, вони кинули його в долішній світ, і його тіло зависло на наскельних водоростях у м’якому органічному мороці. Я достеменно не пам’ятав ані погоди, ані картярів. Там завжди горлає радіо і хтось грає в карти.