Удома ми хотіли, щоб сміття було чисте, безпечне і нешкідливе. Ми полоскали старі пляшки та ставили їх у відповідні контейнери. Ми ретельно видаляли зморщений папір із коробок із пластівцями. Скидалося на підготовку померлого фараона до поховання. Ми хотіли, щоб навіть дрібнички робилися правильно.
Він ніколи не записував цифри на папері. Він мав здібність до чисел, пам’ять на числа.
Ми забезпечили її зволожувачем, вішаками, міцним і твердим ліжком та туалетним столиком, що належав Меріан за часів дівоцтва, привабливим предметом з історією.
Із бронзової вежі я дивився на темно-брунатні пагорби й почувався впевненим, добре захищеним, безпечним у своїй офісній коробці та хрусткій білій сорочці, відчуваючи зв’язок з речами, які робили мене сильнішим.
У бронзовій вежі колега-адміністратор прочистив горлянку, і я почув у цьому ледь помітному хриплому шарудінні приховане і загаяне дитинство, забаву, у яку він грав у своєму житті. За вікном, можливо, сорок два градуси. Він шпигує за собою. Третя особа слідкує за першою. «Він» шпигує за «я». «Він» знає речі, про які «я» нестерпно думати. Можливо, навіть сорок три, сорок чотири, телефони виводять трелі модульованими фразами. Третя особа посилає свого ніхто, щоб убити когось першої особи.
Я звик розповідати їм, коли вони були малі. Робив це неодноразово. Це — прокладка, це — защільник, це — носик крана.
У бронзовій вежі ми зазвичай вдавалися до стилістики пригноблених меншин, щоб запобігти ухваленню законів, які могли б нашкодити нашому бізнесу. Артур Блессінґ, наш гендиректор, вважав, що справжнє почуття здіймається з вулиць, повністю доступне для корпоративного пристосування. Ми навчилися скаржитися і привласнювати мову жертв. Щоранку по авторадіо Артур слухав гангста-реп. Пісні про те, як показитися, позлягатися і помститися, дістаючи те, що й так належить нам по праву, не гребуючи, якщо треба, насиллям. Він вважає це єдиною дієвою формою звертання до Вашинґтона. Артур якось декламував текст пісні в літаку компанії, і ми разом реготали його схибнутим сміхом, із промовистими «ха-ха», дзвінко, повільно і розмірено, наче регіт словами.
Повернувшись додому, я люблю нанести лосьйон для засмаги на руки, обличчя і ноги та вирушити на пробіжку тихими вуличками з олеандрами й пальмами вздовж водозбірного рівчака з рудим береговим ґрунтом. Я біжу в задушливій спеці під яскравим світлом і думаю про коефіцієнт захисту, що тепер підскочив аж до шістдесяти, мені цікаво, хоча шкіру маю оливкову, темну, як у мого старого, — із п’ятнадцяти до тридцяти, а тепер аж до шістдесяти, тоді як колись п’ятнадцять для фактору було абсолютним, науково доведеним, максимум захисту від сонця. Біжу повз стовбури вибілених вапном дерев під безжальним сонцем.
Треба нарізати товстими скибками. Так він казав про хліб, круглий і з хрусткою скоринкою, називав його «кампобассо», бо це назва крамниці, яку й саму назвали на згадку про містечко на італійському гірському хребті. Нарізати найкращий хліб тоненько, казав він, негоже. Я спостерігав, як він голиться і як нарізає хліб, тримаючи однією рукою хлібину, а великий палець другої руки, руки з ножем, спирається з руків’я на тупий край леза, щоб направляти його рух, униз крізь скоринку в пружну хлібну серединку.
Коли в Лейні народилася дитина, дівчинка, я відчув, як у грудях розлилася приємна радість. Чи втіха, можливо, послаблення якогось багаторічного затискача чи спазму, якогось уїдливого глузування із чоловічості. Тепер усі ці жінки — від матері у своїй блідо-зеленій кімнаті до цієї новоприбулої, яка роздратовано смикає ногами, — усі зібралися біля каміна. Те, що дитина — дівчинка, це знак доброзичливості. Я відчув, як полегшення поширюється, як припиняється в тілі биття якогось вузла. Я дивився, як вона, гола-голісінька на материних руках, пливе в сонячному світлі.
Вівторок — єдиний день, коли ми збираємо пластик, видаляючи кришки та закрутки. «Відходи» — цікаве слівце, яке в різних мовах, зокрема давньоанглійській, давньоскандинавській і навіть латині, має безліч похідних із такими значеннями: порожній, пустота, зникати та спустошувати.
Мешканців Фініксу називають фінікійцями.
Вони говорять про те, про що я не говорю, хоча я й розповідав їй про викрадене авто, і ми казали одне одному, Меріан і я, ми казали: якщо наш син коли-небудь скоїть злочин перед свідками, то його буде важко описати, хіба що колір шкіри та водійську наліпку на задньому бампері «хонди», якщо машина взагалі там фігуруватиме, хтось дав йому ту наліпку для бампера «Поспішати нікуди».