Продукти для нас із Меріан були сміттям, навіть непридбані та блискотливі на полицях у крамниці. Ми не казали: яка з цього вийде запіканка? Ми казали: яке з цього буде сміття? Безпечне, чисте, охайне, таке, якого легко позбутися? Чи можна пакування переробити так, щоб воно повернулося рудувато-коричневим конвертом, який важко заклеїти слиною? Спочатку ми бачили сміття, а вже потім — продукт як їжу, електролампи або шампунь від лупи. У яку категорію відходів воно потрапить, питали ми. І ще: чи відповідально їсти певний продукт, якщо його пакування проіснує мільйон років?
За вуличною легендою, він ніколи не записував числа на папері.
Щовечора я з матір’ю сидів у затхлому світлі й передивлявся «Молодят». Ральф Крамден досі голосив через безперервний біль. Можливо, мати ототожнювала себе з дружиною Еліс. Фартух і сукняне пальто, вбого вмебльована квартира, запах харчів у коридорі. Але чоловік Еліс — водій автобуса, який щоразу входить у двері, а не навпаки. У нього транспорт із ліцензією, дозвіл від суспільства. До того ж у Ральфа й Еліс немає дітей, тож їх ніхто не тривожить і не мучить. А в тебе діти без чоловіка. Навіть без тіла, яке б вивільнилося від наскельних водоростей і гойдалося на поверхні, доки якось у неділю його не знайшли б двійко хлопців, які винайняли човен із пасткою для лову крабів, — обгризене тіло Джиммі Костанца невідь-якого віку.
Я повернувся до узбережної техаської низовини та дав інтерв’ю «Бі-Бі-Сі» в захисному шоломі з шахтарським ліхтарем у соляному шурфі на глибині шістдесят один метр під землею. Режисерка стояла за камерою і запитувала, а я відчував у роті присмак соляного пилу, який здіймали автонавантажувачі, і намагався сформулювати відповіді так, щоб її задовольнити.
Твій чоловік займався справою, на яку суспільство не видає ліцензії. У коридорах і провулках ти чула відлуння кроків і, напевно, питала себе, чи то не Джиммі повертається додому. Із мертвих, або з пітьми, або, може, просто з Нью-Джерсі. І саме ти похапцем одягалася на світанку, ще до того, як тепло засвистить по трубах, — на ранкову месу серед італійців у їхньому темному вбранні. У тебе були діти з напнутими нервами, малий аматор-дроворуб, а не шахіст, любити якого було важче, аніж жменьку кавової гущі. І ти сама тими прохолодними ранками йшла на месу. А на даху під вечірнім дощем зі снігом старший відсторонений син із притьмареними примхами та непритьмареною люттю курив цигарку.
Я дивлюся на логотип «Лакі Страйк» і думаю про мішень.
Я спостерігав, як люди в місячних скафандрах закопують контейнери з ядерними відходами, і подумав про живе каміння під ногами, підземний процес, період напіврозпаду, атоми, що розпадаються до половини первинного числа. Найпоширеніший ізотоп урану бомбардують нейтронами, щоб утворився плутоній, який розщеплюється, якщо можна генерувати дієслово з енергії атомів, що розщеплюються. Масове число цього ізотопу два три вісім. Склади всі цифри — і буде тринадцять.
Але бомби не скинули. Пам’ятаю, як Клара Сакс розповідала про чоловіків, що літали на стратегічних бомбардувальниках, а ми слухали, стоячи в довжелезному низькому приміщенні з бетону, розбитому на секції. Ракети залишилися на обертальних пускових установках. Чоловіки повернулися, і міста не знищили.
7
Меріан притулилася до мене і розсміялася, спостерігаючи, як навколо нас ширшає поверхня землі. Перші сонячні промені, і на краю пустелі замерехтіла фольга. На висоті 90 метрів ми впіймали легкий західний вітерець, і нас віднесло до схожої на повіку скибки сонця. Але нам здавалося, що ми не рухаємося. Ми думали, що земля пропливає під нами внизу, і дивилися на рій будиночків на колесах і вантажівку на асфальті, що їхала на південь. А потім собак, що гавкали на нас угору, — гавкали й підстрибували, набігали, дзявкаючи, один на одного, доки нас несло над стоянкою трейлерів, ми проминали від собаки до собаки, а нові виникали на лініях розмежування, вигиналися в напівстрибку, собаки невідь-звідки, примножувані дзявкіт і виття, заразна хвороба, що збудить увесь світ.
Потім ми відірвалися й опинилися над відкритою землею, бурою, як кістка, і темною в тіні, ми висіли в м’якому повітрі, балансували в безтілесному колисанні, де частина світобудови струменіла повз нас.
Пілот смикнув за клапан пальника, і ми почули, як здригнулись і заревли форсунки, і від цього Меріан знову стало смішно. Вона безупинно говорила і сміялася, щаслива і налякана. Кошик був невеликий, ми ледь вміщалися втрьох плюс баки, клапани, дроти, інструменти й бухта канату. Із кожним викидом пропану у відкриту нейлонову горлянку, що випирала над нашими головами, викидало струмінь полум’я в людський зріст.