Я бачив, як Меріан намагається осягнути кількість. Вона не рахувала, а просто хотіла знати, щоб виміряти своє здивування. І коли я пошепки промовив «двісті тридцять», завершивши підрахунок, вона дивилася ще зосередженіше, перевіряючи число на щільному ряді, на запамороченні від загального враження. Ми пропливали безпосередньо над ними. Літаки, звісно, були чималі, величезні за розміром об’єкти, летючі фортеці, товсті й масивні, із плавцями стабілізаторів, крилами високо на фюзеляжі, із де-не-де залишеними кронштейнами, до яких кріпилися ракети, із де-не-де невипущеними виносними колесами, і в кожного літака головне шасі стояло на колодках.
А і справді, подумав я, ці велетенські об’єкти пофарбували, щоб позначити кінець епохи й початок чогось такого відмінного, що тільки отаке видовисько зможе його провістити.
А ми рухалися до порожніх ділянок, які обрамовували літаки, і бачили, як на краях проект губив свою енергію, поступаючись пустелі й розчиняючись у ній.
Меріан сказала:
— Я вже ніколи не зможу дивитися на картини як раніше.
— А я ніколи не зможу дивитися на літак.
— І на літак, — додала вона.
І мені раптом стало цікаво, чи не видно цей витвір із космосу як ленд-арт якогось загубленого народу з Анд.
Вітерець відніс нас далі, і пілот смикнув держак пальників для останнього поступового здіймання. Ми бачили стіну з хмар, що висіла за багато миль на схід, і яструбів, які невимушено плинули в повітрі, змушуючи думати, що саме ці два птахи перебувають там угорі ще від біблійних часів. Посеред поля стирчали кам’яні брили, великі бронзові скелі з порізаними схилами. Я відчував дружину поруч. Ми бачили, як курява здійнялася з темних пагорбів, а в кормовій траві лежать дві покинуті й перекинуті машини, кабріолети з роздертим верхом. Усе побачене — зловісне і лискуче, напружене красою речей, які переважно не помітні, навіть оті роз’їдені іржею машини. Пілот указав на об’єкт на відстані в кілька миль, і ми помітили машину супроводу, краплю, що стікала довгою дорогою до того місця на землі, де ми сядемо.
Того вечора ми запросили на вечерю друзів, і розмова линула легко і невимушено з одного краю столу до іншого далеко за північ, і коли вони пішли, та навіть ще до того — вони ще були тут, коли я відчув далекий і нерухомий світанок, що розповзався нескінченним небом, пробуджуючись у мені та спалахуючи назустріч сміху.
Коли вони пішли, ми лягли в ліжко. Ми спали в кімнаті, де на стінах — книжки на вершкових полицях, на підлозі — густі килими, а вгорі — на пів тону щільніше освітлення з тепло-золотистим відтінком віскі. Меріан читала журнал, так рвучко гортаючи сторінки, що для того, хто не знав її звичок, це могло видатися ознакою нестримного характеру.
— Який довгий день.
— Довга подорож. Подорож, йой, — сказав я, — убивча.
— Це найдовший день у моєму житті?
— Подорож — бий мене трясця. Ненавиджу ці пікапи, отакої.
— Мені досі здається, що я їду. Але було дивовижно, усе-усе.
— Жодного дива. Дивовижним воно стало, бо ти все проспала.
Вона перегорнула сторінку.
— А ти зауважив, як вони завершують речення одне одного?
— Я їхав, ти спала.
— Вона каже «да-да-да». Він відповідає «дамді дам».
— Не найгірша доля. Бач, навіть незнайомці так роблять. Усі так із кимось роблять.
— До того ж я не спала. Я закуняла на десять хвилин.
— Тільки так можна завершити певні речення.
— Вони їли соус зі смаженої кукурудзи.
— Звісно, вони їли смажену кукурудзяну приправу. Смажена кукурудзяна приправа чудова. До речі, про мапи. Хочу знайти старі мапи. Ненавиджу наші мапи.
— Подивись-но. Вознесіння наближається. Двадцять восьмого жовтня. Вони вказали точну дату.
— Я бачив.
— Знак звіра. Бачив? І це на універсальному продуктовому коді. На кожному продукті.
— Так. Вони сканують кожну пачку «Джелл-О».
— У мене одна з тих ночей, — сказала вона.
— Що?
— Одна з тих нічних ночей.
— Що?
— Зі мною зараз таке, що я знаю: мені не заснути. Це через те, що я знаю. Не через втому. Бо насправді я дуже втомлена.
— Неспокій.
— Ні, це втома, але не така, коли хочеться спати. Шість-шість-шість. Усе ж таки супермаркет — доволі дивне місце.
— Ми так і думали.
Я вимкнув світло і поглянув на темну вершкову стелю, склавши руки під головою.
— У неї чудове тіло, хоча — скільки у них там дітей? Елісон. Четверо дітей? — запитав я.
— Тобто я або наполовину така чудова, або ж удвічі краща, та хай. Як там його, Террі, був тут. Кремезний.