— Уже забув, коли бачив справжню мапу. Як ото в Роберта Луїса Стівенсона. На наших мапах шосе і мотелі. Зупинки для відпочинку і позначки інвалідних візків.
— Нагадай, як його звуть.
— Нащо, через водопровідний кран?
— Позавчора або вчора. Сьогоднішній день такий довгий, що я вже не пам’ятаю. Ні, через душ.
— Що, бляха, не так з душем? На наших мапах є млинцеві.
— Як там його, на помаранчевому пікапі.
— Про який душ ти говориш?
— Террі, так?
Вона перегорнула сторінку. Коли вона читала перед сном, то користувалася подушкою для читання в ліжку. Я замовив для неї з каталогу, жакардову клиновидну подушку кольору коштовного каміння, яку кладуть на коліна і вона тримає книжку або журнал під потрібним кутом із прикріпленими закладками й отвором для окулярів на зворотному боці.
— Я їду у вівторок. Я казав?
— Куди — у Москву? Чи Бостон. У Москву наче рано. Який з них найкремезніший? Уже всі тут побували.
— Треба перед подорожжю поміняти підошву на оцих черевиках. Нагадай, щоб я завтра зробив.
— У мене на нозі оце.
— Не в Бостон, — сказав я.
— Не в Бостон.
— У Портленд.
— У Портленд.
— Що на нозі?
— На внутрішньому боці стегна.
— Зателефонуй Вільямсону.
— Може, то подразнення.
— Зателефонуй Вільямсону. Коли воно з’явилося?
— Не знаю. Гадаю, як з’явилося, так і пройде.
Вона перегорнула сторінку.
— Лейні сьогодні поклеїла шпалери.
— Нарешті.
— Вона сама зателефонувала.
— Сподіваюсь, що ти їй не казала.
— Звісно, не казала. Що я їй скажу? Люба, ми проїжджали поруч, але не зайшли.
— Треба було зайти.
— Ми бачилися, було ж ось. Нещодавно, нещодавно, нещодавно. Насправді не дуже нещодавно.
— Доволі нещодавно. Не треба зловживати.
— Шпалерники. Одна з них жінка, так вона сказала.
— Я все ніяк повністю не оклигаю від тої довбаної застуди. Якого? — запитав я.
Вона перегорнула сторінку.
— Якого? — повторив я.
— Випий своє звичне антигістамінне. Його важко купити.
— Пілюлі.
— Капсули.
— Ти вся якась збуджена. Я відчуваю твою енергію.
— Я не збуджена. Я втомлена. Мій мозок зараз у такому стані. Він мені підказує, що про сон можна забути.
Я віддав перевагу жакарду кольору коштовного каміння, а не слонової кістки, бо мереживо добре пасувало до наших килимів.
— Я бачила його за кермом помаранчевого пікапу. Саме кремезного. Минулого разу я встановила все сама, але цього разу не виходить.
— Бо всесвіт розширюється. Він розширюється за теплої погоди. Нагадай мені, що нам треба придбати лампи на шістдесят ват.
— Я зупинилася поруч, і він сказав, що зможе під’їхати за годину, і з’явився вчасно, встановив за десять хвилин, отак.
Вона перегорнула сторінку, потім ще одну. Часом її слова звучали похмуро, хоча насправді так вона виражала задоволення, завершення — коли виконала завдання або розповіла історію з мораллю.
— Ти казала їй, що треба пошпаклювати стіни?
— Вони спершу зробили дитячу.
— Бо Декс сам нічого не може вирішити. Сподіваюсь, що пошпаклювали.
— Випий антигістамінне, те, що на двадцять чотири години. Від чотиригодинного ти сонливий.
— Сонливий — і що з того? Нагадай, що треба придбати лампи для комори.
— Скажи, як його звуть. Кремезний хлопець, той, чий батько, так?
— Треба чотири-п’ять копів, щоб його пов’язати.
— Кремезний.
— Чому б не сказати — гладкий? Кажи краще гладкий. Він надзвичайно гладкий, — сказав я.
— У нього жирові складки. Щира правда.
— Можливо, лампа відходить. Нагадай закрутити лампу. Швидко вже й Москва.
Вона перегорнула сторінку.
— Там припухлість? — запитав я.
— Що? Ні, я б не сказала. Ні, це подразнення.
— Може, це естроген?
— Ні-ні-ні-ні-ні.
— Зателефонуй Вільямсону, — сказав я.
Я повернувся на бік і почув, як літак заходить на посадку, пізній рейс невідь-звідки.
— Вісім годин міцного сну. Ось що мені треба.
— Це правда. У тебе лише одна пара гарних черевиків, і їх треба відремонтувати.
— Я майже придбав собі черевики в Італії. Я майже придбав собі черевики в Італії.
Вона перегорнула сторінку.
— Як називається ота штуковина, що я хотіла порадити твоїй матері?
— Зажди. Я знаю.
— Крутиться на язику, — сказала вона.
— Зажди. Я знаю.
— Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Щось зі сном чи розлад травлення?