— Крутиться на язику.
— Зажди. Зажди. Я знаю.
Десь за три години я сидів у кріслі в кутку спальні: мокрий, змерзлий, а по спині, шиї та під пахвами в мене стікав прохолодний піт. Глибоко дихаючи, я прокинувся від липкого сну і дихав часто і голосно — так незвично, голосно і часто, що саме тому і прокинувся, або, може, через щось інше.
У долоні я тримав бейсбольний м’яч. Зазвичай він просто лежав собі затиснутий і прикритий у кутку полиці рівними та похиленими книжками. Але тепер він у мене в долоні. Треба знати, що таке відчувати м’яч у долоні, зазирнути на деякий час у минуле і багато чого поєднати перед тим, як зможеш зрозуміти, чому чоловік у кріслі о четвертій ранку стискатиме цей предмет — як зручно і обнадійливо він лежить у долоні, як коливається в руці через центр із коркового дерева, груба шкіра старого м’яча, розмальована оболонка, і великий палець радо ковзає потертою поверхнею. Стискаєш бейсбольний м’яч. Наче вичавлюєш сік або його доїш. Пружність щільного матеріалу викликає бажання стискати ще сильніше. Відчувається певна рівновага, приємна тваринна напруга між твердим шкіряним предметом і рукою з кігтями хижого птаха, венами, що набухли від зусиль. Відчуваєш пучками рельєфні шви, а контури тканини під суглобами пальців подібні на дорожні вибоїни — як скручена вовна скидається на збільшений відбиток великого пальця, наближений знімок закручених рубчиків на його подушечці. М’яч — глибока сепія, заретушована брудом, дерном і потом поколінь, — він старий, побитий, зім’ятий, у тютюновій слині й у плямах від природних процесів і життів, що стоять за ним, загартований погодою, як будинок на узбережжі моря. А ще на ньому зелений слід біля товарного знаку «Сполдінґ», і досі є маленький зелений забій там, де він зіткнувся з колоною, відповідно до пов’язаної з ним історії, — вмурована в поверхню м’яча лусочка фарби зі скріпленої болтами колони на трибунах із лівого краю поля.
Тридцять чотири з половиною тисячі доларів.
Як рука видобуває спогади з бейсбольного м’яча, у яких немає нічого спільного зі звичайними іграми.
Невдача, невдача Бранки. Від нього до мене. Мить, що вирішує життя.
Якось Меріан заскочила мене, коли я роздивлявся м’яч. Я стояв поруч із книжковими полицями, тримаючи м’яч у долоні, і їй я видався схожим на Гамлета, що вдивлявся в череп Йорика, або, найімовірніше, на Арістотеля, сказала вона, який завмер, розмірковуючи перед бюстом Гомера. Ми погодилися, що це доречно. Гомер Рембрандта і «гоумер» Томсона. Втішна думка.
Я пригадав давній радіоголос Расса Годжеса, якого немає вже років із двадцять чи більше, здивування і захоплення, сила голосу однієї людини, що лине з приймача.
Вона не запитала, чи Портленд з Мейну чи Портленд з Ореґону, коли я сказав, що то не Бостон, а Портленд, і відчувалось, що запитання на підході, десь прошарком у послідовності нашої розмови, чекаючи своєї нагоди, але один із нас заснув раніше, ніж вона запитала: «Який Портленд?» — і, до речі, саме цими словами, гадаю, першим заснув я, хоча, може, й ні — світло ж ми вимкнули, останнє світло.
Потім я прокинувся і, кумедно дихаючи, навпомацки знайшов крісло й увімкнув маленьку лампу для читання.
А за голосом — гамір натовпу, безупинні стукіт, напруга і товщінь, щось таке, що ніби наїжачилось і аж кишить, що стає сильнішим із кожним поворотом у грі, гамір такий щільний, що міг би мати точку займання, жар, що виривався з радіо.
Я чув, як у сусідній кімнаті мати встала до вбиральні. Я прислухався до її кроків з кімнати. Я чекав і слухав, майже не дихаючи. Я чекав на човгання капців по коридору, на темп, знайомі швидкість і темп човгання, а потім прислухався до звуку злитої води — напруживши слух, прислухаючись із несамовито зосередженою незворушністю, доки вона безпечно повернулася до ліжка.
Я здійняв зброю, прицілився і побачив на його обличчі зацікавлену усмішку, хитрющу самовдоволену посмішку.
Можливо, то був сон, не певен.
Потім із книжкової полиці я дістав бейсбольний м’яч і сів у крісло, дивлячись на стелю кольору віскі з вершками.
Того дня я не слухав станцію «Доджерз». Натомість я слухав Расса Годжеса, намагаючись усвідомити іншу вдачу. Мені ніколи не спадало на думку, — насправді я ніколи про це не замислювався, доки не сів у крісло, стискаючи м’яч, — але Расселл Годжес, якщо порахувати літери, якщо ти таки дивак, щоб думати про таке, не скорочуючи його повне ім’я і прізвище, якщо порахувати всі значки, то можна розважитися, побачивши знайому тринадцятку.
Тепер я заспокоївся. У мене все добре. Рука звисала з крісла, і я стискав м’яч, прислухаючись до сонного дихання Меріан, стискав його так сильно, аж вени вирівнялися на тильній поверхні кисті, ставши геть пласкими.