Можливо, ми заснули одночасно. Потім я навпомацки знайшов крісло й увімкнув лампу. Я стояв там, стягуючи з себе піжамну сорочку, бо від поту вона прилипла до тіла. Потім я підійшов до книжкових полиць і дістав бейсбольний м’яч.
Вона сиділа в ліжку. Хоча не зовсім, бо зіперлася на лікоть — і я зрозумів, що вона прокинулася, зіперлася на лікоть і дивилася на мене, потираючи скроню правою рукою.
— Ніку?
— Я тут.
— У тебе все добре?
— Так. За хвилинку прийду.
— Повертайся до ліжка.
— У мене все добре. Спи.
— Це був чудовий день народження, авжеж?
— Хочеш, щоб я вимкнув світло?
— Ні. Просто йди до ліжка.
— Буду за хвилину.
— Хочу, щоб ти був поруч, — сказала вона.
Я стояв на даху, поклавши приймач на виступ, іноді я присідав навпочіпки, беручи радіо і ставлячи внизу за виступом, притискав його, наче намагаючись одержати від нього надію, переживаючи всі перипетії гри, уболіваючи всіма нутрощами, — «Емерсон» каштанового кольору, який я всюди брав. Але коли я стояв, то дивився на південний захід, за госпіс і далі над залізничною естакадою на Третій авеню дивився на річку, що перерізала місто на райони. Саме там розташовувався «Поло Ґраундз», на захід-південь-захід, і я уявляв майданчик і гравців, яскраво-синіх і небесно-зелених того великого похмуро-небесного дня — великого і жахливого дня, що став чорно-білою пам’яттю збляклої кіноплівки.
Менкс Мартін 1
Потім він згадує про свої книжки та знову спускається сходами, бо не можна ж без підручників повертатися додому зі школи, дурню. Він пхає бейсбольний м’яч у бокову кишеню і, зігнувшись, пірнає в тьмяний трикутник позаду сходів, де низ першого маршу стикається з підлогою, згрібає три книжки, що залишив уранці, підтягує їх і ще й на додачу згрібає зошит для творів із крапчастою обкладинкою, здуває пил, сажу і гіркоту.
Через чорний хід знадвору виходить сторож, новий сторож, він кульгає так сильно, що сумніваєшся, чи йому співчувати, — більше дивуєшся, як він узагалі ходить.
— Що таке?
— Упустив дещо, — відповідає Коттер.
— Мені треба побалакати з твоїм батьком.
— Коли я його побачу.
— Скажи йому, — каже чоловік.
Коттер і гадки не має, звідки сторож знає, хто він такий. Попередній сторож звільнився похапцем, а новий щойно став до роботи, у нього чотири споруди, про які він дбає, і кульгавість, на яку боляче дивитися, проте він уже знає, хто чий син, і, вірогідно, не помилився. Люди завжди хочуть поспілкуватися з його батьком. Батько щодня по декілька годин ховається, щоб уникнути цих розмов.
Він піднімається на четвертий поверх і заходить у квартиру. Його сестра, Роузі, сидить за кухонним столом, схилившись над домашнім завданням. Роузі шістнадцять, вона завжди поринає в книжки з головою, а ще в нього є два старші брати, один у піхоті в Кореї, а другий у десантурі, що базується в Джорджії. Персиковий штат. Проте, якби Коттеру треба було обирати між цими двома формами зайнятості, він, найімовірніше, обрав би зустрітися з озброєним ворогом у снігу і багнюці, аніж ривком шовкового жмутка за спиною виходити через люк у духмяне вечірнє повітря.
— Що в нього в кишені? Людині цікаво, — каже Роузі. — Скидається на яблуко. Мабуть, у свій вільний день він ходив у садок.
— Який вільний день?
— Їздив на автобусі в передмістя за яблуками. Яблука, звісно, і тут є. Але це після школи. Ні школи, ні яблук. Чи не тому він знайшов своє яблуко?
— Якщо я не був у школі, то куди тоді ходив?
— Не знаю, але коли я побачила тебе з вікна, ти не мав книжок, але тепер — дивина та й годі!
— Тож ти знаєш, що в кишені не яблуко.
Він дістає м’яч і показує свій трюк, підкручує його через кисть і зап’ясток і ловить, наче переключає коробку передач, вивертаючи лікоть. Від цього Роузі всміхається і за мить знову поринає в книжку, а Коттер розуміє, що здобув невеличку перемогу, бо тільки тоді, коли ця дівчина замовкає, ти знаєш, що вона виказує повагу.
Він уже в себе і виглядає з вікна, кімнату він ділить з братами, хоча зараз, зрозуміло, вона лише його, а потім кидає м’яч на ковдру кольору хакі на нижній койці, єдиний воєнний штрих, стійкий тьмяно-брунатний оливковий відтінок, і стягує светр із бильця. Він натягує його через голову і знову виглядає з вікна, спостерігаючи, як у сяйві вуличних ліхтарів люди проходять і зникають у напівтемряві. Дуже рано сутеніє. Він стоїть і дивиться, просто спостерігає, залишаючись ніким у вікні, аж ось чує, як у двері входить мати.