Він повертається і сідає. На ньому й досі куртка, вельветова штормівка, що раніше належала Рендоллу, якщо вже пригадувати братів.
— Нарешті. Так значно краще.
— А ти не міг би для мене написати пояснювальну записку? Для школи треба, — каже Коттер.
— А? Про що?
— Що я пропустив день через хворобу.
— Шановний такий-то.
— Так. Щось таке.
— Будь ласка, пробачте моєму синові.
— Так добре.
— Через те, що він був хворий.
— Напиши, що в нього лихоманка.
— І як саме тебе лихоманило?
— Ну, під сорок буде саме те.
— Тут не треба надто соромитися. Якщо ми хочемо це зробити.
— Добре. Хай у нього була температура тридцять дев’ять.
— Хоча на вигляд ти здоровий як бик.
— Одужав швидко, дякую.
— А що в тебе на светрі?
— Не знаю. Реп’яхи.
— Реп’яхи. Тут, у Гарлемі. Які реп’яхи?
— Не знаю. Гадаю, десь підчепив.
— І де ж ти їх підчепив, коли мав бути у школі?
— Ходив на гру.
— Гру.
— На «Поло Ґраундз». Сьогодні.
— Ти був на цій грі? — запитує Менкс. — Яка спричинила всю цю колотнечу на вулицях?
— Та то таке. Те, що я там був, то таке. Я зловив м’яч, який він вибив.
— Ні, не може бути. Який м’яч?
— Гоум-ран, який виграв вимпел, — тихо і трохи неохоче каже Коттер, бо це така приголомшлива новина, що він уперше відчуває благоговійний страх, виголошуючи це.
— Ні, не може бути.
— Я побіг за ним і впіймав.
— Брешеш мені у живі очі, — каже Менкс.
— Не брешу. Він у мене. Отуточки.
— Знаєш, хто ти? — запитує Менкс.
Коттер тягнеться по м’яч.
— Торохтій, верзеш бозна-що.
Коттер дивиться на нього. Він сидить на нижній койці, зіпершись спиною об стіну, дивлячись на чоловіка на протилежному ліжку. Потім він бере бейсбольний м’яч, витягає його з-під ковдри кольору хакі, де той застряг поруч із стегном. Він простягає його на руці та крутить пучками. Тримає у правиці, а лівицею підкручує. Йому начхати. Він вихваляється ним і хизується. Він відчуває, як гнів і хвастощі заливають його обличчя.
— Глузуєш із мене?
Коттер викидає фортель: трясе м’ячем у руці, ніби він надто магічний, щоб лежати нерухомо, — від цього його самого трясе, аж очі на лоба лізуть. Він робить це бридко і шалено, витріщившись на свого старого.
— Агов. Глузуєш зі свого батька?
— Нащо мені брехати?
— Добре. Нащо тобі? Нема чого?
— Жодних причин.
— Гаразд. Жодних причин. Я бачу. Казав ще комусь?
— Нікому.
— Навіть матері?
— Вона скаже, щоб я його повернув.
Менкс сміється. Він кладе руки на коліна і вдивляється в Коттера, а потім хилиться від сміху.
— Так, чорт забирай. Вона б змусила тебе піти на стадіон, щоб його повернути.
Коттер не бажає заходити надто далеко. Він знає, що найнебезпечніша пастка у світі — це стати на бік батька проти матері. Він завжди має бути обережним, коли щось робить або каже, але — найголовніше — він має підтримувати матір. Інакше йому гаплик.
— Гаразд. Отже, як нам краще бути? Може, уранці підемо на стадіон і покажемо їм м’яч. Принесемо їм корінець квитка, щоб вони принаймні побачили, що ти був на грі та сидів у потрібному секторі. Але кого нам запитати? У які двері постукати? Можливо, сімнадцять інших людей з’являться, стверджуючи, що ось у них саме той м’яч, а не цей, він у мене, він у мене, він у мене.
Коттер уважно слухає.
— Та хто на нас зверне увагу? Вони бачитимуть двох кольорових приблуд. І чи повірять вони в те, що один кольоровий хлопчак примудрився вихопити м’яч у тій силі-силенній народу? — Менкс робить паузу, можливо, очікуючи, поки ідея сама розвинеться у його голові. — Думаю, нам треба написати листа. Так. Ми напишемо листа тобі для школи, а потім удвох напишемо листа і надішлемо в бейсбольний клуб.
Коттер слухає. Він бачить, як батька поглинула думка, клопіт і плани.
— Що ми напишемо в листі?
— Ми надішлемо рекомендованого листа. Так, додамо ще маленьку деталь. Ми надішлемо його з корінцем твого квитка.
— Що ми напишемо?
— Запропонуємо їм купити м’яч. Що ще можна написати?
Коттер хоче підвестися і визирнути у вікно. Він почувається замкненим, і йому хочеться усамітнитися, нічого не робити, просто дивитися з вікна на вулицю.