— Я не хочу його продавати. Я хочу залишити його собі.
Менкс схиляє голову набік, вивчаючи хлопця. Йому треба усвідомити ці слова — залишити м’яч удома, щоб він збирав пилюку і обростав історією.
Він спокійно каже:
— Залишити собі для чого? Продаємо його, купуємо тобі нормальний вовняний светр і викидаємо сорочку відлюдника, що оце на тобі. Вигляд маєш, наче живеш на дереві. Купимо щось матері й сестрі. Залишити його вдома безглуздо — ані користі, ані прибутку.
Його голос лунає розсудливо і помірковано, окреслюючи важливі речі для тямущого сина: ми відповідальні перед нашою родиною, а не перед сувенірами та марними подарунками на згадку.
— Купимо матері зимове пальто. Незабаром зима, і їй потрібен теплий одяг.
Коттер хоче, щоб його слова, відповідно до справи, звучали по-чоловічому.
— Які гроші ми можемо отримати?
— Не знаю. Щиро кажу, не знаю. Але вони хочуть цей м’яч. Вони будуть його виставляти. Гадаю, що лист таки треба написати, рекомендований лист. І додамо корінець твого квитка. Як там його, «рейн-чек», пропуск на випадок дощу.
— Нема в мене корінця.
Погляд батька змінюється, це вразливе здивування — уражений до глибини душі.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Не було в мене корінця.
— Чому?
— Я не купляв квиток. Я проскочив через огорожу.
— Що ж ти зі мною робиш, синку?
— У мене не було грошей на квиток. Тож я перестрибнув через огорожу. Якби були гроші, я б купив квиток. — І він безпомічно додає: — Нема грошей, нема квитка.
Очі батька стають розгублені. Коттер бачить, як того охоплює паніка, як пробуджується почуття глибоко прихованної провини через те, що він згадав про гроші, порушивши одвічне питання безгрошів'я. Батько відступає, ховає очі, тікаючи з місцини, яку щойно збудував для них обох, світ відповідальності. Жахлива мить, одна з тих, коли Коттер розуміє, що він виграв битву, у якій не брав участі та про яку навіть не здогадувався. Він змусив батька капітулювати, ганебно відступити.
Він каже:
— До того ж на корінці квитка не вказано сектор, де ти сидиш, хіба що місце заброньоване або воно в ложі. Тож квиток нічого не вартий. Його взагалі можна підняти на вулиці.
Батько говорить:
— Завтра буде видніше. Згода?
Він похмуро підводиться.
— Зараз нічого не вдієш, тому спати.
Коттер не нагадує про записку для школи, яку батько мав написати, виправдовуючи його прогул. Може, вранці все буде гаразд. Може, він також передумає продавати м’яч. Або геть усе забуде. Коттер знає: якщо йому вдасться відкласти цю справу на день-півтора, батько цілковито забуде про м’яч. На це завжди розраховують у їхньому домі — мовчки сидять і чекають, доки він забуде.
Він стоїть біля вікна і дивиться на вулицю. У школі йому інколи кажуть, щоб він припинив дивитись у вікно. Різні вчителі так говорять. Там немає відповіді, кажуть вони. А йому щоразу кортить сказати, що відповідь саме там. Хтось дивиться у вікно, хтось їсть книжки.
Він скидає одяг і лягає. Він спить у шортах і тенісці. Мати заходить у кімнату сказати «На добраніч». «На добраніч» — це гарно, якщо вона не захоче дізнатися, про що вони розмовляли з батьком. Ще одна пастка, яка чатує на нього невідь-звідки. Вона каже, що їй треба встати на роботу дуже рано та їхати на метро до 21-ї вулиці, вона працює швачкою на шумливому горищі із вентиляторами під високою стелею — він працював там чотири години на тиждень минулого літа, змітаючи залишки тканини з підлоги та перекочуючи туди-сюди картонні бочки, а вони, сорок чи п’ятдесят жінок, жартували та дражнили його, ще й казали доволі відверті речі.
— Роузі тебе розбудить.
— Мені не потрібна допомога, — каже він.
— Якщо комусь у цьому світі й потрібна допомога, щоб прокинутися, так це тобі.
— Вона кидає в мене речами.
— Лови й кидай у неї.
— Тоді я взагалі не зможу одягнутися. Бо вона кидає в мене мій одяг.
Мати нахиляється над ліжком і цілує його, чого вже давно не робила, а потім сильно тре йому голову нібито самими суглобами пальців, стискає до болю щоки, викручує значні ділянки плоті, і він чує, як батько прослизнув на кухню, і сподівається, що той не помітив треклятий цілунок.
У темряві він думає про гру. Гра накочується на нього велетенською теплою хвилею заспокійливого сну. Гру програли, але зрештою вони перемогли. Гру не могли виграти, але зрештою вони виграли, виграли назавжди. Цього вже ніхто не відніме. Це перше, про що він подумає вранці, і, хоча він заснув, частина нього вже там, прокинулася і думає про гру.