Вам відомо про свята і сімейні святкування, про те, як хтось з’являється з камкордером і родичі стають колом і мляво реагують, заціпенівши, звиклі до того, що їх знімають на плівку, вмощують і за кавою з пирогом показують усе на відеомагнітофоні.
У нього незабаром влучають. Якщо дивився плівку неодноразово, то з помаху руки вже відомо, коли саме в нього влучать. Природно, що цього чекаєш. Кажеш дружині, якщо ви вдома, а вона десь поруч: «Зараз, осьде він отримує кулю». Кажеш: «Джанет, хутчіш, осьде це сталося».
Зараз, осьде він отримує кулю. Бачиш, як він смикається, наче доторкнувся до оголеного дроту, — ось він закляк і падає на дверцята, можливо, доречно сказати «спирається» або «зісковзує на дверцята». Це жахливо і водночас буденно. Машина залишається у крайній смузі. Вона швидко наближається, а потім скидає швидкість.
Зазвичай не кличеш дружину до телевізора. У неї свої передачі, у тебе свої. Але зараз є певна невідкладність. Хочеться, щоб вона побачила, який це має вигляд. Відео триває нескінченно, і ось зрештою наближається фінал, і хочеться, щоб вона була поруч, коли його застрелять.
Нарешті це відбувається. Його застрелили, постріл у голову, і камера реагує, дитина реагує — помітно, як смикається камера, але вона продовжує знімати, співчутлива реакція, реакція нервової системи, її серце пришвидшує биття, але вона затримує камеру на людині, яка зісковзує на дверцята, і навіть попри те, що бачиш його смерть, не полишають думки про дівчину. На якомусь рівні дівчинка має бути тут, бачити те, що бачите ви, непідготовлені, — вона дивиться на це холодним оком, і ви дивуєтесь, що вона не припиняє знімати.
На екрані щось жахливе і без супроводу. Ви хочете, щоб дружина це бачила, бо оце справжнє, а не вигадане кінонасилля — справжність, що пробивається крізь прошарки косметичного сприйняття. «Хутчіш, Джанет, ось і воно». Він так швидко помирає. Жодного супроводу. Події оголені до непристойності. Вам хочеться сказати їй, що це правдивіше за правду, але тоді вона запитає, що ви маєте на увазі.
Те, як камера реагує на постріл, — переляк, що вносить у кадр жаль і жах, шок самої дівчинки та її ототожнення із жертвою.
Ви не бачите крові, яка, ймовірно, за вухом стікає цівкою по потилиці. А ще те, як голова вигнулася від дверцят, вигин голови дає лише частково розгледіти профіль, та й то з іншого боку, не з того, куди влучила куля.
І, можливо, цієї миті ви трохи агресивні та практично силоміць змушуєте дружину дивитися. Чому? Що ви їй кажете? Виголошуєте щось незначне? На кшталт: «Я зумисно збираюсь зіпсувати тобі настрій на цілий день». Або гучну заяву? Від цього залежить саме буття. У будь-якому разі ви тицяєте її носом у відео, навіть не усвідомлюючи чому.
На екрані машину несе у відбійник, а потім смикаються дві інші смуги та фрагмент якоїсь машини, на якусь мить на екрані виникає пляма, і на цьому запис уривається — чи через те, що дівчинка припинила знімати, чи через заборону якихось компетентних органів, поліції, окружного прокурора або телекомпанії, які вирішили, що на інше вам дивитися не варто.
Це десяте або одинадцяте вбивство, скоєне Техаським Шосейним Убивцею. Число непевне, бо поліція вважає, що одне з убивств могло бути злочином імітатора.
Є щось особливе в самій відеоплівці — авжеж, особливий стиль серійного злочину? Злочину, призначеного для випадкової зйомки та негайного показу. Тож сидиш і питаєш себе, чи стали вони імовірнішими через доступність і широкий вжиток технічних засобів запису і негайного відтворення події без нейтральної перерви, що врівноважує час і простір. Знімання і відтворення посилюють і стискають подію. Принаджують потребу повторити. Сидиш і думаєш, що серійне вбивство знайшло свій засіб вираження чи навпаки — дію прихованої технології, стисненого часу і повторюваних образів, неприкритих, засліпливих і непримітних.
Зрештою, показано не так і багато. Це — відоме вбивство, бо воно на плівці, бо вбивця вчинив його неодноразово, бо злочин знімала дитина. Тож дитина задіяна, Відео Дитяти, як її вряди-годи називають, бо якось же треба її називати. Запис відомий, а тому і вона теж. Вона відома в сучасному стилі, як люди, чиї імена приховують заради певних інтересів. Вони відомі без імен чи облич, духи, які живуть окремо від тіла, жертви й свідки, неповнолітні злочинці, десь там на межах сприйняття.
Бачити когось тієї миті, коли він помирає, неочікувано помирає. Такої причини досить, щоб погляд прикипів до екрана. Повчально, коли спостерігаєш за тим, як одного сонячного дня в чоловіка за кермом роблять смертельний постріл. Це демонструє просту істину про те, що кожен зроблений подих має два можливих завершення. І це ще не все. Тут прихований жарт, нотатка з жорстоким фарсом, який волієш визнати, навіть якщо почуватимешся дещо винним. Можливо, жертва — бовдур, схожий на йолопа з німого кіно, класичний невдаха. У певному сенсі він такий, бо дав себе зняти на камеру. Бо якщо плівка закрутилася, є лише один спосіб, як вона може закінчитися. Така вимога контексту.