Він закинув ногу на ногу, засунув палець у вухо і пошарпав його, щоб угамувати свербіж. Вуха Марвін мав чималі. Уперше Браян усвідомив, що десь у будинку грає музика. Можливо, він повсякчас засвоював її краєм вуха, музика змішувалася з тоном кімнати, літаками, що плинули в Ньюарк, і слабким завиванням транспорту, що кулею мчить на швидкісному шосе — стримана журба і щільні звуки піаніно, щось старе і пом’якшене, як зів’яла троянда, затиснута в книжці.
— Люди відчувають невидиме. Але коли щось заглядає тобі просто в очі, отоді цього взагалі не помічаєш.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Браян.
— Цей Горбачов, який ходить усюди з отим на голові. Це — родима пляма, чи що воно таке?
— Думаю, так.
— Вона велика. Згодні?
— Так, доволі велика.
— Помітна. Не помітити не можна. Еге ж?
— Звісно.
— І ви згодні, що мільйони людей бачать оце щодня в газетах?
— Так, бачать.
— Вони розгортають газету, а там людська голова з цією дивовижною відмітиною на маківці. Згодні?
— Так, звісно.
— Що вона означає? — запитав Марвін.
— Чому вона має щось означати?
— Ви оцінюєте її тільки ззовні, не дивитеся глибше.
— Ну, це ж його зовнішність, — сказав Браян. — Його голова. Його пляма, родима.
— Я не це бачу.
— А що ви бачите?
— Ви запитали, отже, я розповім.
Марвін бачив у тому першу ознаку повного краху радянської системи. Штемпель на голові чоловіка. Мапа Латвії.
Він казав це якнайсерйозніше — про те, що Горбачов, по суті, передає новини, що в СРСР виникли проблеми з республіками.
— Ви вважаєте, що ота його родима пляма… Заждіть.
— Вибачте, але якщо повернути мапу Латвії на дев’яносто градусів так, щоб східний кордон був угорі, за формою це буде саме те, що й на голові Горбачова. Інакше кажучи, коли він лежить у ліжку вночі і його дружина приносить йому склянку води й аспірин, то вона дивиться на Латвію.
Браян намагався уявити форму виннобарвної відмітини на голові Горбачова. Він хотів співставити її зі спогадами про географічні тести за тих золотих часів, і його кінцівки слабко замлоїло від біологічних імпульсів і насолоди від того, що школа позаду. Заколисуючи, до нього повернувся старий мелодійний рядок: Латвія, Естонія, Литва. Але контури з мапи тепер зникли з його уяви, ті точні силуети притиснутих одне до одного анатомічних органів.
Марвін знову вдивлявся в табло.
— Люди колекціонують, колекціонують, завжди колекціонують. Є люди, які шукають будь-що, пов’язане з Німеччиною часів війни. Націана. Це провідні колекціонери, які шукають велику історію. Тож чи означає це, що всі тутешні предмети — суцільний дріб’язок? Яке ж слово я хочу підібрати, яке б не завадило згадати, щось схоже на ін’єкцію вакцини в м’яку частину руки?
— Незавадний.
— Незавадний. Ким я є, незавадним? Це — історія, остання сторінка. Від кінця до початку. Щаслива, трагічна, розпачлива. — Марвін перевів погляд. — Отут, у скрині, я зберігаю одну річ, яку намагався придбати для колекції останні двадцять два роки свого життя.
Браян почав здогадуватися.
— Я відстежував, шукав і зрештою знайшов і купив його вісімнадцять місяців тому, і я його навіть не виставляю. Тримаю в скрині, подалі від очей.
Тепер уже на табло дивився Браян.
Марвін сказав похмуро:
— Це м’яч, яким Боббі Томсон вибив гоум-ран, я його відстежив аж до професійних чуток. Тоді вони навіть не були професійними, лише кілька спроб довідатися за чиїмось телефонним номером або ім’ям, будь-якою зачіпкою, за яку я несамовито хапався.
Він замовк, щоб запалити сигару. Стару і злежалу, схожу на соєву сосиску зі шкільної їдальні. Проте Браян розумів, що сигара необхідна як ритуал, хай дим і виїдав очі.
Наступні три години Марвін розповідав, як шукав м’яч. Деякі імена він забув, інші перекручував. Він губив цілі міста, закидаючи їх в інші часові пояси. Він розповідав, як хибні зачіпки заводили його у віддалені місця. Він вилазив сходами до кімнат з кроквами під самим дахом і заглядав у старі скрині з бабусиною білизною і світлинами померлих.
— Я тисячі разів запитував себе. Навіщо тобі ця річ? Що вона для тебе значить? У кого вона?
Слухаючи оповідь, увесь той мандрівний епос, що то швидко гортався, то затягувався, Браян був певен, що Марвін недбалий лише в розповіді. Сам пошук, вочевидь, був важкий, відчайдушний, ґрунтовний і всепоглинальний.
Якось він найняв чоловіка, що працював у фотолабораторії і мав доступ до спеціального обладнання. У фотохроніці вони вивчали ліві трибуни «Поло Ґраундз», зроблені якраз після того, як туди вилетів м’яч. Вони збільшували зображення і підвищували чіткість. Вони відвідували фотоагенції й заривалися в архівах. Марвін платив людям, які потайки проводили його в редакційні відділи довідкової інформації, телеграфні агенції та популярні журнали.