— А потім сталося, — каже Клариса.
— Чоловік у машині.
— Чоловік їде у своїй машині, хтось стріляє в нього й убиває. Виявляється, жертва — давно загублений колишній чоловік Женев’єви Роуш. Далі виявляється, що його ім’я — Джадді Роуш, Джадсон Роуш. Отже, два кінці зустрілися. Знадобилося вбивство, щоб виявити зв’язок.
Марвін нахилився до ляди, щоб відсьорбнути кави, і Браян задивився на завиток його жалюгідної перуки.
— Коли в мене був шлунок, я бездумно ковтав ці чизкейки.
Клариса розповіла, що він поїхав до округу Деф-Сміт у Техасі, де від імені Женев’єви Роуш найняв місцевого юриста і зрештою встановив місцезнаходження бейсбольного м’яча, у запечатаному чохлі, із розпискою і номером, який зберігався в офісі службовця, що відповідає за зберігання речових доказів. Вилучений поліцією разом з тілом, машиною й усіма речами з неї, серед яких він і був, запхнутий у картонну коробку з якимсь непотребом.
Марвін пихкав сигарою.
— Я проїхав до самого Бронкса, щоб купити цей чизкейк. У кошерній пекарні, яку не знайдеш ані з дорожньою мапою, ані з путівником, ані з… як його, хто говорить п’ятьма мовами.
— Перекладачем.
— Перекладачем, — повторив Марвін.
Чизкейк був м’який і соковитий і наче уособлював приємного і заможного дядька, який знає сотню непристойних анекдотів і помре під час шаленого сексу в обіймах коханки.
— Тож, зрештою, — сказав Браян, — ви придбали м’яч.
— Отже, я повністю вистежив увесь його шлях аж до четвертого жовтня, наступного після гри дня, тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого.
— Але ж як ви змогли фінансувати такі довготривалі пошуки? Подорожі, технічне виконання, усе це.
— Я мав у місті мережу крамниць, хімчистку і все розпродав, коли дружина відійшла в інший світ, бо воно вже було мені непотрібне, тільки заважало.
— Марвін — король одягу, — сказала донька з нотками ніжності, жалю, іронії, певної гордості та з присмаком сумного гумору.
Вона розповіла батькові про вранішний візит до лікаря, і він слухав її так, як слухають новини по телевізору, байдуже витріщившись на Індію. Вона взяла тацю і піднялася сходами. В уяві Браян наздогоняв її на машині, під’їжджав якнайближче, перехоплював її погляд, авто прискорювалося, вони їхали в придорожній готель, знімали кімнату і роздягали одне одного зубами та язиком, не вимовивши ані слова.
Він слухав музику, що пливла будинком, тужливі клавіші, і зрештою розпізнав те, що було присутнє і приховувалося в історії про пошуки Марвіна, дивну вторинність усієї виснажливої роботи, ретушування, збільшення — це було моторошне відтворення розслідувань політичних убивств 1960-х. Спроба наново відбудувати вирішальну мить з усіх клаптиків і натяків — Марвін у себе в темній кімнаті запозичив ту ж могутню схему і, скориставшись нею, знайшов маленький білий невинний предмет, що скакав по стадіону.
Браян сказав:
— Отже, ми знаємо, хто успадкував його на пізніх стадіях. Від Роуш до Роуша і до Ланді. Але як усе почалося?
— Ви запитуєте, тож я розповім. Усе почалося з чоловіка, якого звали Чарлз, дайте подумати, Вейнрайт. Керівник рекламної агенції. Я повністю склав шлях до нього. Лінія володіння.
— Проте не до самої гри.
— Я не маю останньої ланки, яка б з’єднала м’яч у Вейнрайта з м’ячем, що мав контакт з битою Боббі Томсона. — Він похмуро подивився на годинник на табло. — Мені бракує кількох годин, які я досі маю знайти. А коли маєш справу з чимось, що сталося багато років тому, треба бути готовим враховувати рівень смертності. Вейнрайт помер, а його сину Чарлзу-молодшому — сорок два, він звик до імені Чакі, і я тривалий час намагаюся з ним поговорити. Останній раз його бачили, коли він працював інженером на вантажному судні, що курсувало… Вам подобається це слово?
— Курсувало.
— Балтійським морем, — сказав Марвін. — До речі, про моря.
— Так?
— Пильнуйте за відмітиною на голові Горбачова, щоб зауважити, якщо вона змінить форму.
— Змінить форму? Вона завжди там була.
— Упевнені?
— І що, ви вважаєте, вона з’явилася нещодавно?
— Упевнені? Що вона завжди була там?
— Це родима пляма, — сказав Браян.
— Перепрошую, але це офіційна біографія. Я скажу вам, що я думаю з цього приводу. Думаю, якби я виконував роботу, що становить державну таємницю, я б щомиті й щодня фотографував Горбачова з відкритого космосу, коли він не в капелюсі, щоб переконатися, що пляма не змінюється. Бо зараз це Латвія. Але вранці може бути й Сибір, де вони звільняють свої в’язниці.