Він поглянув на сигару.
— Реальність не відбувається, доки не проаналізуєш точки.
Потім він із великим зусиллям звівся на ноги.
— І коли холодна війна завершиться, то вже не зможеш глянути на якусь жінку на вулиці й мати, як там кажуть, фантазії, як сьогодні.
— Еротичні. Але який тут зв’язок?
— Ви не бачите зв’язку? Ви не бачите, що кожен привілей у вашому житті й кожна думка у вашій голові залежать від здатності двох могутніх сил створити загрозу, що зависне над планетою?
— Дивина та й годі.
— І хіба ви не бачите, що колись ця загроза почне зникати?
— І що тоді?
— Ви людина, що загубилась в історії.
На цьому, здається, візит було завершено. Проте спочатку господар провів гостя до ніші з полицями біля сходів. Саме там він зберігав свою колекцію плівок з іграми, записаних із радіо і телебачення, сотні касет у відповідних проміжках до найперших трансляцій.
— Люди, які збирають усі ці бити й м’ячі та зберігають старі історії, переказуючи їх іншим, ті, хто пам’ятає прізвиська тисяч гравців, ми тут у себе в підвалах з видатною історією на стінах. І я дещо скажу, ви побачите, що правда за мною. У подальші роки обов’язково будуть ті, хто заплатить шалені гроші за ці предмети. Вони платитимуть неймовірні гроші. Бо в них говоритиме розпач.
Браян волів, щоб старий менше нервувався і був люб’язнішим. Він востаннє поглянув на табло. Зрештою він вирішив, що та штука справді вражає, проте дещо траурно. Збережене табло мало ту стислу властивість точних пропорцій і шанобливої історії, що створюють враження мавзолейного мороку.
Вони піднялися сходами та пройшли крізь затінені кімнати до вхідних дверей. Марвін став там зі своєю згаслою сигарою.
— Люди приходять до мене побачити колекцію.
— Так.
— Вони приходять, і їм не хочеться йти. Телефон дзеленчить, і сім’я питає, де він. Це братерство загублених чоловіків.
— Розумію.
— Як вас звуть?
— Браян Ґлассик.
— Приємно познайомитися, — сказав Марвін.
Браян запитав, як повернутися до Мангеттена, щоб не їхати через міст Джорджа Вашинґтона. Тунелі були і там, і там, тож Марвін розповів, як дістатися обох, із додатковими вказівками щодо кожного. Браян дурнувато звузив очі та кивав на знак того, що зрозумів, хоча знав, що в голові не залишиться нічого, щойно він сяде за кермо.
Він їхав шосе й естакадами, помічаючи, як Мангеттен то наближається, то зникає в заспокійливому валіумному заході сонця, димчастому і золотому. Машину гойдало від шаленої швидкості гуркітливих вантажівок, де водії сиділи у високих кабінах з їжею, напоями, травкою і порнографією, фури, здається, тягнули машини за собою вниз по шосе у створену ними вітряну кишеню. Він проминув чималу нафтобазу, де в низині вишикувались присадкуваті білі циліндри, і бачив групки білих бань резервуарів і довгі черги цистерн, що котилися рельсами. Він проминув опори високовольтної лінії, що стояли, зіперши вигончасті руки в боки. Він в’їхав у чорний сморід гектарів запалених шин і літаків, що заходили на посадку, де поруч із морським доком височіли ряди транспортних кранів, і він побачив рекламні щити «Гертц», «Ейвіс», «Шеві Блейзер», «Мальборо», «Контінентал» і «Ґуд’їр» і зрозумів, що все навколо: літаки, що злітають і сідають, вервечка авто, шини на них, цигарки, що водії гасили в попільничках, — усе це було навколо нього на рекламних щитах, системно поєднаних певним внутрішнім зв’язком, що скидався на невротичне утискання, невідворотність, наче ці білборди породжували реальність, і, звісно, він подумав про Марвіна.
Коли він проминув ньюаркський аеропорт, то зрозумів, що прогледів усі можливі повороти й пов’язані з ними варіанти. Він почав шукати рятівний з’їзд, без вантажівок, заміський, і за деякий час опинився на асфальтованій двосторонці, що непевно вела крізь порослу очеретом трясовину. Він відчув у повітрі гірку ропу, а дорога завернула і закінчилась у гравію і бур’яні.
Він виліз з машини й видерся на земляний насип. Вітер був такий сильний, що вибивав сльози з очей, і через вузьку протоку він позирнув на уступчасту горбовину на іншому боці. Горбовина була червінькова, із пласкою вершиною, монументальна, а у височині палало вечірнє сонце, і Браян подумав, що галюцинує і бачить самотній аризонський пагорб. Але горбовина була реальна і рукотворна, і над нею кружляли чайки, і він знав, що то може бути тільки воно — сміттєзвалище «Фрешкіллз» на Стейтен-Айленді.
Причина його подорожі до Нью-Йорка, де вранці він запланував зустрітися з інспекторами й інженерами. Три тисячі акрів сміття, навалених горами, окреслених і з прогорнутими проїздами, із бульдозерами, що розганяли ковшем хвилі залишків на вільну просторінь. Від цього видовища Браян відчув бадьорість. Там розвантажували баржі, а тральщики ковзали каналом, щоб забрати випалі відходи. Він побачив бригаду технічного обслуговування, яка ремонтувала стічний колектор, розташований високо на похилих загатах, створених для контролю напливу дощової води. Інші фігури в масках і бутиленових костюмах скупчилися біля основи конструкції, щоб перевірити виокремлений із цієї купи матеріал на вміст токсичних речовин. Наукова фантастика і допотопна історія, сміття, що прибуває цілодобово, сотні робітників, транспортних засобів з металевими роликами, які трамбують мотлох, шнекові бури, які свердлять отвори для виходу метану, чайки, які пірнають і кричать, черга носатих вантажівок, які всмоктують рештки бруду.