Він уявив, що спостерігає за зведенням Великої піраміди в Гізі, — тільки це було у двадцять п’ять разів більше, ще й автоцистерни поливали під’їздні шляхи парфумованою водою. Краєвид надихав. Уся винахідливість і праця, витончена спроба вмістити максимальну кількість відходів на площі, яка дедалі меншає. Вежі Всесвітнього торговельного центру виднілися на віддалі, і він відчув поетичну рівновагу між тамтешньою і тутешньою ідеями. Мости, тунелі, шаланди, буксири, ремонтні доки, контейнеровози, уся велика робота транспорту, професія і поєднання зрештою спрямовувалися до цієї кульмінаційної конструкції. І вона була органічна, постійно зростала й пересувалася, її форму щодня і щогодини розраховував комп’ютер. За кілька років тут буде найвища гора на Атлантичному узбережжі між Бостоном і Маямі. Браяна вжалило прозріння. Він поглянув на все сміття, що невпинно підносилося, і вперше усвідомив, що означає його робота. Не проектування, не перевезення, не скорочення об’єму відходів. Він мав справу з людською поведінкою, їхніми звичками й пориваннями, неконтрольованими потребами й невинними бажаннями, а ще, імовірно, з їхніми пристрастями і, напевно, з їхніми надмірностями та слабкостями, але також з їхньою добротою і щедрістю, і головне питання полягало в тому, як втримати цей масовий метаболізм і не дати йому нас затопити.
Сміттєзвалище просто показало йому, як завершується потік відходів, куди стікаються всі схильності та пристрастні бажання, спітнілі сумніви, те, чого спочатку палко прагнеш, а потім ні. Він бачив сотні сміттєзвалищ, але жодне з них не було таким неосяжним. Так, воно вражало і пригнічувало. Він знав, що сморід розвіювався вітром у кожну їдальню в радіусі кількох миль. Коли люди вночі чули гуркіт, то чи думали вони, що навколо них рухається вся оця купа, сповзає на їхні домівки, всеїдною потворою з фільму жахів заповнює двері й вікна?
Вітер ніс сморід через канал.
Браян вдихнув на повні груди, наповнив легені. Саме такого виклику він і жадав, наступ на його самовдоволення і невиразний сором. Щоб усе це зрозуміти. Щоб проникнути вглиб таємниці. Тут була гора, неприховувана, але її ніхто не бачив і не думав про неї, ніхто не знав, що вона існує, крім інженерів, автоперевізників, місцевих мешканців, унікальне культурне родовище, яке мало досягти ваги в п’ятдесят мільйонів тонн, вирізана і змодельована гора, і ніхто про неї не говорить, крім чоловіків і жінок, які намагаються нею порядкувати, і він уперше побачив себе членом езотеричного ордену, вони адепти та провидці, які творять майбутнє, проектувальники міст, менеджери відходів, техніки компосту, ландшафтні дизайнери, які збудують тут підвішені сади, одного дня зроблять парк з усіх вживаних, загублених і знищених предметів бажань.
Найбільші таємниці — неприховані. Так казав Марвін Ланді, заповнюючи Браянову голову своїм тріскітливим голосом, що, здається, походив з хірургічного розрізу на його горлянці.
Вітер ніс сморід з гори уламків.
Крихти, відблиски та шматки кольорів з’явились у нашарованій масі поверхневого ґрунту, клаптів тканини з кравецької фабрики, здійнятих вітром, чи, може, отого бірюзового — трусики-бікіні секретарки з Квінзу, і Браян зрозумів, що здатний на якусь мить пристрасно закохатися, у неї темні очі, вона читає бульварну пресу, фарбує нігті та їсть свій обід із пінополістиролового контейнера, і він дарує їй презенти, а вона йому — презервативи, і все завершується тут; газетний папір, пилочки для нігтів, сексуальна білизна, гуркотливі бульдозери все здавлюють у горельєф — усе улещене гуркотливими бульдозерами до надзвичайного спокою; подумай про своїх незліченних синочків з їхньою сімейною історією високочолих предків, які застрягли в гумових мішечках для трупів «Рамзес» і, утрамбовані катком, лежать собі, затишно влаштувавшись у глибинах сміття.