У плексигласовій кабінці сидів чоловік. Нік розписався в журналі реєстрації, спрацював електричний замок, і двері прочинилися у вестибюль, де було повно дітей, сама малеча, які грались і лупцювали одне одного, а їхні голоси верещали серед голих стін. Він піднявся ліфтом на дванадцятий поверх. Наступний щур був пізніше, коли йому було за двадцять, також звичайного розміру, поширений норвезький сірий, але звичайний щур — теж доволі великий, коли йдеться про щурів.
Двері відчинив Метт, його брат Метті, досі схожий на хлопчака, присадкуватий, чубатий, у товстих окулярах і з новою зачіскою, а на маківці — дещо чужорідна сивина. Йому невдовзі сорок п’ять. Вони не бачилися кілька років, і лише випадковий часовий збіг звів їх сьогодні разом.
Вони потиснули руки та криво пересміхнулися, ніби суперники, яким заборонили калічити одне одного, зважаючи на тимчасову незручну ситуацію.
Нік запитав:
— Де вона?
Вони говорили про матір, про ліки, візити до лікаря, звична тема для розмов, але від запитань старшого брата віяло суворістю, специфічним інтересом і занепокоєнням, що рівнозначне відмові.
Зрештою Метт сказав:
— У неї все гаразд, усе добре, вона нормально їсть і спить. Хочеш знати, як працює її організм, запитай сам.
— Ти залишаєшся?
— На дві доби. Ти геть забув, Ніку, як це. Ніч у Бронксі.
Але Метті вже доволі давно розвинув малий і по-хлоп’ячому невиразний торс, додав маси у верхній частині тіла й упевненості в поставі.
Нік сказав:
— Мені завтра вранці треба бути в Джерсі, а то б я сам відвіз її до лікаря.
— Що там такого в Джерсі? Хімічні відходи поглинають будинки?
— Особисті справи.
— Як там Меріан?
— Добре, усі добре.
Вони пили зельтерську та почергово визирали з вікна. Звідти відкривалася панорама широкого виду на захід. Ель Бронкс. Неподалік люди сиділи в шезлонгах на даху мотелю. Нік бачив, що то місцеві чоловіки й жінки, які мають прохід на дах із сусідньої будівлі та приносять із собою шезлонги й газети. Він знав, що це прояв жвавої імпровізації, люди вичавлювали задоволення зі скупих вулиць, але це все нервувало, черговий пролом, ще один отвір, ще один місцевий знак нестабільності та ризику.
— Я водив її до зоопарку, — сказав Метт. — Зоопарк від неї через вулицю, але оце вперше за двадцять років я змусив її туди піти. Буквально силоміць витяг з хати.
— Така твоя місія.
— Вона каже, що в неї в телевізорі й так забагато тварин, ніяк їм ради не може дати. Не знаю, як її переконати, ще треба подивитися на живих істот.
— Я її звідси заберу, — сказав Нік.
— Справді?
— У Фінікс. Справді. Тут їй немає смислу лишатися.
— У неї тут друзі. Ти ж знаєш.
— А я знаю? Багато? Які друзі?
— У Фінікс, — повторив Метт.
— І багато друзів?
— Останнім часом ми якось не проводили перепис. Але якщо вона забажає, ми радо її заберемо.
— У вас немає куди.
— У нас є куди, — заперечив Метт.
— Послухай мене. У вас немає куди. У нас є. До того ж у нас клімат.
— Клімат.
— У її віці це важливо.
— Джанет — медсестра. Ти хочеш улаштувати змагання? Джанет — медсестра.
— Порожні балачки.
— Звісно, що порожні. Саме тому ми це й робимо, — сказав Метт.
Нік знову підійшов до вікна.
— А чому мотель звели в такому місці?
— Не знаю.
— Бо мотель — це зручно для сексу і наркотиків. Бо для чого ще він тут? Чи для безхатьків. Притулок для бездомних. Тепер їх селять у мотелі.
— Їй тут подобається, Ніку. Це її життя, вона до нього звикла. Тут її церква, її крамниці, усе знайоме. І друзі, хто ще живий. Запитай її про список.
— Ти не знаєш. А я знаю. Це мотель — це зручно для того, чим вони там займаються.
Нік пішов на кухню і почав відчиняти шафи. Він зазирнув під зливальницю. У коридорі діти гасали на велосипедах. Він налив собі ще мінералки й повернувся до зали. Велосипедний дзвоник лунав коридором.
— Як Джанет? Усе гаразд?
— У неї видалили ущільнення під рукою.
— І ти мені не сказав?