— Усе гаразд. Із нею вже все гаразд. Із дітьми теж.
— Усюди ці ущільнення. Усі шукають ущільнення.
— Я нещодавно читав у газеті. Згадав тебе, — сказав Метт. — Пам’ятаєш ті машини, що стояли у взуттєвих крамницях? Високі корпуси, схожі на старі радіо, але з прорізом унизу, майже на підлозі.
— Господи, так. Я й забув про них.
— Продавець взуває дитину, потім дитина йде і вставляє ноги в цей проріз.
— Я не згадував про них відтоді, як мені було… скільки? Такі вже не роблять.
— І продавець дивиться на екран на верхній панелі приладу й уже бачить ступні у взутті.
— Перевіряє, чи зручно, — сказав Нік.
— Перевіряє, чи зручно. Так, машина — це флюороскоп, і вона випромінює рентгенівські промені крізь взуття і ногу, це називається диференціальна трансмісія, вона створює тьмяне зеленкувате зображення. Я заледве це пригадую. Джиммі купує тобі пару черевиків, а потім піднімає мене, щоб я зазирнув у машину і побачив твої ноги в черевиках і кістки в тебе в ногах.
— Питання в тому, де тепер ті черевики.
— Ні, питання в тому, чи ти робив це так багато, щоб пошкодити собі кістки, бо машина переважно розпилювала на твої ноги радіацію.
Вони почули ключ у замку.
— Мої ноги здорові, — сказав Нік.
— Я радий.
— Але дякую, що налякав. Чекай якось і від мене на таке.
Розмарі Шей пройшла у двері, тримаючи в кожній руці по магазинному пакету і схилившись у бік важчого. Вона побачила, що приїхав Нік. Вона стояла і дивилася на нього жвавими та спостережливими очима. Вона завжди уважно його оглядала, шукаючи якогось знаку, якихось змін. Він зробив крок їй назустріч, щоб допомогти з пакетами. Її обличчя в глибоких зморшках, брижах і згортках, а над ротом — пергаментні складки. Руки старі, довгі й напрацьовані, молочно-сині вени перетинають зборознені суглоби пальців.
Вони забрали в неї пакети, невдоволено дорікаючи їй, що вона може надірватися та отримати тепловий удар. Вона каже, щоб вони стулили пельку, навіть тоді силкуючись відібрати продукти, які переходять із рук у руки. Сміючись, Нік обіймає її, і навіть в обіймах вона почувається невблаганною.
Вони їли, розмовляли та просили добавки: качани кукурудзи й чималі томати, які продавець зберігав у дальній кімнаті для особливих клієнтів, він виплекав їх на городі на Сіті-Айленд — старий справжній смак томатів, літній, криваво-масляний і розкішний.
— Розкажи йому про роботу, — сказала Розмарі.
— Нащо воно йому?
— Він твій брат. Розкажи йому.
— Знову змінив роботу? — запитав Нік.
— Так. На дослідницький інститут.
— Тоді це не зміна.
— На інший. Неприбутковий. Ми робимо дослідження, щоб допомогти країнам третього світу розвивати заклади охорони здоров’я і банківські установи.
— Доброчесні справи.
— Так, — промовив щасливий Метт. — Ми виробляємо папір. І хто хоче, курить люльку.
— Аналітичний центр, — додала Розмарі.
Термін трохи поширяв над салатом. Рік за роком, робота за роботою, Метт відокремлювався від науки, якою займався у 1970-х, роботи, чия точна суть уникала Ніка, робота на уряд, включно із секретними проектами та віддаленими відрядженнями. Ні, таких досягнень Нік не прагнув. Дивина та й годі, на кого перетворився молодший брат, мовчазний хлопець, аж ніяк не схильний відразу відповідати на запитання.
— Мій син учиться грати. Джеффрі.
— Що за гра? — запитав Метт.
— Що за гра. Про яку гру я б говорив? Твоя гра.
— Моя гра.
— Він грає проти комп’ютера. На комп’ютері є шахова програма зі зворотною опцією, тож він може виправити свої помилкові ходи.
Метт нічого не відповів.
Зі схованки повилазили коти. Вони згорталися в клубок біля ніжок стільців, вигинали спини, терлися об ноги гостей, наче хвилі в заплутаному нижньому просторі, і зрештою пішли, задерши хвости, вихиляючись і позіхаючи.
— У нас є для тебе кімната, — сказав Нік матері.
— Звідки це?
— Вона завжди була. Ти ж знаєш. Ми чекали, доки ти скажеш, що готова.
— Ну, тоді я не готова. У нас є десерт. Хто буде каву? — запитала вона. — Є без кофеїну. Знаю, Метті таке п’є.
Потім вона розповіла їм історію, яка трапилася з Джиммі в центрі міста. Вона розповідала її за кавою, і вони слухали зі спільною увагою, яку б не могла викликати жодна інша тема. Це й робило їх сім’єю, досі робило, після всіх мовчань і відстаней, — батько у дні колишньої слави, який сам приймав ставки.
— Кумедно, кумедно і дивно, але перші ставки, які він приймав, були від копів. Він був підмайстром сантехніка в готелі «Нью-Йоркер». Потім переїхав в офіс служби безпеки, який я кілька разів відвідувала, ми тоді зустрічалися, великий галасливий офіс на складі доставки вантажів, де начальник охорони прихистив місцевого букмекера, а той щоранку приходив і робив свої підрахунки. Він платив їм за оренду, доволі помірковану ціну, я певна. Незабаром букі зробив Джиммі своїм кур’єром. Джиммі це любив. Він сплачував переможцям і збирав гроші з тих, хто програв. Він кружляв так щодня по всьому швацькому кварталу. Він був прудконогий, тому легко ухилявся від хлопців, які штовхали стелажі. Він розпочав займатися додатковими операціями, для себе, це називалося «підсиджувати ставки» — він обирав обережно, ставка там, ставка тут. І часто він мав справу з поліцейськими. Отже, маємо службу безпеки і поліцію, когось це дивує? Потім раз на місяць детектив, тобто рекетир, ішов до автомобільного дилера «Брати Соломон» і забирав гроші за кришування, щоб розділити в поліцейському відділку. Тож гроші текли туди-сюди, і всі були щасливі. «Брати Соломон» проводили букмекерські операції в усьому районі, Артур і, забула як там іншого брата, Артур і Берні, тож Артур і Берні носили шикарні костюми та мали власну ложу на «Поло Ґраундз», знали гравців і шоуменів, і врешті-решт Джиммі здобув свою частку в операції, чесно і відкрито, і Соломони платили йому вісімдесят доларів на тиждень, це вже після твого народження, — сказала вона Нікові, — і після того, як він одного разу пішов від мене, плюс бонус за вдалий місяць.