Метт запитав:
— А хто не давав іншим крупним гравцям втрутитись у цю справу? Кілька автодилерів самі не змогли б закрутити цей бізнес. Вони, певно, запрошували справжніх гангстерів.
— Не було потреби. Гроші, які платили поліції, із лишком усе покривали. Вони платили поліції за дозвіл вести справи. І також платили за те, щоб вони перешкоджали конкурентам. Щойно з’являлися конкуренти, дільничні або міські детективи накидалися на них, як кара божа.
— Гроза кримінального світу, — сказав Метт.
— Як гроза кримінального світу. Про це, власне, я і хотіла розповісти, поки не відволіклася на дрібниці. Поліція розпочала арешти. Довелося навіть арештувати букмекерів, які їм платили. На них почали тиснути, коли люди скаржилися, порядні громадяни, розумієте, або безпосередньо з муніципальної ради, їх називали компромісні арешти. Сержант перепрошував, він робив у тебе ставки у відділку на Тридцятій вулиці, і потім ідеш на Центральну вулицю, де на тебе чекає адвокат Соломонів, і ти кажеш: «Винен, пане суддя», платиш штраф у двадцять п’ять доларів і знову стаєш до праці. І того дня, коли ти народився, — сказала вона Меттові, — твого батька арештовували двічі. Плутанина у відділку. Вони арештували його вранці, і, коли зрештою звільнили, він сів у метро до Бронкса, де я в лікарні готувалась до пологів, то був один з тих пекучо-липких днів, і він увійшов у палату, витер мені чоло, обмахнув мене програмкою кінних перегонів і запитав: «Ти ще не народила?», а невдовзі сказав, що йому треба зустрітися з дуже важливим чоловіком, і він швидко повернеться, а потім пішов у центр, і його знову арештували, інший коп, той самий черговий сержант, щодо судді не знаю, і коли він повернувся до лікарні, через усю ту біганину, спеку і метро, вигляд він мав гірший за мій, але, будьте певні, від мене співчуття він не дочекався.
Метт сказав:
— Ну і день удався.
— Кумедія, ще й запаморочлива, але нікому було про те розповісти, бо одне, коли приймаєш ставки, а інше — бути за це арештованим, і дотепер я ніколи не розповідала цю історію.
Нік пильнував за нею, поглинаючи кожен жест і вираз. Глибину в очах, яку вона дозволила тлумачити синам, — те, що гризе, той нестерпний біль, що засів у добродушному оповіданні. І сам голос, протяжні й трохи вигнуті голосні, звук зі старих вулиць, стара народна пісня, що нині зникла в найближчому передмісті, і незначний ірландський тембр голосу збурював щось із глибин дитинства.
Із вулиці долинув шум, саморобна автомобільна колонка бомбардувала ніч музикою, машина була самим звуком, пересувною звуковою бомбою, і Нік швидко поглянув на брата, той знизав плечима й усміхнувся.
— Він хоче, щоб ти сиділа в його внутрішньому дворику, мамо. Над головою яскраві зорі. Силуети кактусів у місячному сяйві.
— Уяви мене і кактус.
— Ніякого шуму на вулиці. За це в нас арештовують. Якщо перед будинком не прибрано і брудно, сусідські діти не спілкуватимуться з твоїми дітьми.
Нік зачекав, доки вона знову заговорить. Він приготував себе до всього, чим вона жила, до її минулого, яке ніколи її не залишить, до поточної миті, до того, що вона відчуває, коли шкребе тильний бік долоні, відтягує шкіру, а потім шкребе. Він намагався почути шарудіння її життя, муху, що дзижчить у кімнаті жінки, яка живе сама.