Відеозапис показували ще раз, але Нік не дивився. Він стояв біля вікна в готелі, спостерігаючи за машинами, які безгучно сунули проспектом, випадкові автівки в натрієвому світлі вуличних ліхтарів.
Він чекав, доки обслуга принесе в номер бренді.
Дорогою до готелю таксист, домініканець у сітчастій сорочці, повсякчас їхав і тримав на кермі лише лівицю, а правицю закинув на спинку сидіння. Він розповідав Ніку про вбивства водіїв-ромів, звичайна подія останнім часом, щовечірня гра випадку.
Нік не любив котів. Якщо вона таки погодиться, то котів доведеться віддати в притулок.
Вони або пограбують і вб’ють тебе, або пограбують і відпустять, або відвезеш їх кудись у дуже веселе місце, казав чоловік, і вони або заплатять, або ні.
Я живу своїм тихим життям у скромному будинку в передмісті Фініксу.
Щойно вона погодиться, вони зможуть проводити необмежений час за спогадами.
Він дав водієві гарні чайові. Що дати «на чай» людині, яка ризикує життям, відгукнувшись на дзвінок? Нік був певен, що дав гарні чайові, щедрі, проте не безглуздо, не такі, щоб виказали в ньому чужинця.
Він дивився на екран телевізора, і плівка наближалася до тієї миті, коли водій похитнеться різкою хвилею з-за керма, і чекав, коли обслуга номера постукає в двері.
6
Коли Метті був насправді малим, його брат сідав на унітаз і читав комікси дрібноті, сусідським дітлахам чотирьох-п’яти років, за якими, імовірно, десь поруч доглядав хтось із дорослих, а Метті неподалік стояв у дверях, готовий скрикнути «шухер», їхнє попереджувальне слово, й ось Нік на унітазі читає їм «Капітана Марвела» або «Піхотинця», штани звисають з колін, а він веде жвавий діалог, декламує й жестикулює, імітує голоси злодіїв і жінок, а також неймовірно пронизливе вищання гангстерських автівок, що вночі ледь вписуються в повороти, часом лякає дітлахів занадто виразною манерою, потім робить паузу, щоб позбутися какавельки, яка з ляскотом падає, — шубовсть у воду — найсмішніший звук у природі, від цього на обличчях малих слухачів з’являвся вираз щасливого благоговіння — найвідразливіше захоплення, найкраще, що він міг передати зі сторінок коміксів.
Метт прогулявся околицею, щоб побачити старий будинок номер 611, мимохідь питаючи себе, хто мешкає в їхній квартирі на третьому поверсі, якою мовою вони розмовляють, скільки там змучених життів, але переважно він думав про дев’ятирічного Нікі, який присів на троні. Хто б ще читав їм комікси, так натхненно відтворюючи дійства про демонічних злочинців і хвацьких героїв, які їх приборкують?
Він завітав сюди заради Бронзіні, свого старого наставника з шахів, доброзичливого чоловіка, який не надто охоче муштрував своїх учнів. Тепер той мешкав у жалюгідному будинку, де під’їзд мав характерні сліди міської фауни: розпилена фарба, сеча, слина і цятки темної речовини, імовірно, крові. Ліфт не працював, тож Метт подолав пішки п’ять маршів. На сходах лежала дитяча сандаля. Він постукав і зачекав. Він відчув очне яблуко по той бік вічка і подумав про свою вулицю, будинок і життя у високотехнологічному передмісті; про огороджені райони, осторонь від в’їзду на платну автостраду, які щільно тиснуться один до одного, щоб перешкоджати доступ стороннім; про крамницю на розі, де продають одинадцять видів круасанів і двадцять сім видів кави, яких завжди мало; і подумав про життя до того; про зброю, яку вивчав і допомагав удосконалити; про перебування в пустелі, таке відірване від звичної реальності порівняно з людиною, подумав він, по той бік вічка, яка бачить, як довкруги на тій планеті, де він народився, розростається руїна.
Перед його очима була усмішка чоловіка, яка шумувала теплом, сповненим завзяттям і прагненням довідатися щось нове. Його допитливість лишилася. На позір — дуже старий і худорлявий кутастий обрис обличчя, ескіз колишньої подоби повного і рум’яного Бронзіні. Дводенний заріст і непідголені вуса, і Метт подумав, що чоловік учепився у свою старість, сприйняв її, нерозважливо давши на те свою згоду.
— Благаю, ніяких містерів. Просто Альберт. Маєш гарний вигляд. Диви як змужнів. А пам’ятаю, був худий як сірник. Сірник з вогняною головою.
Вочевидь, чоловік забув про попередні зустрічі. Вони сіли за столом біля вікна і пили настояний чай. Бронзіні тепер жив із сестрою, старою дівою, яка сиділа в себе в кімнаті та розмовляла монотонним голосом наспівно, але, як він висловлювався, інформаційний діапазон того, що вона казала, був обмежений. Надто вже велика була компресія. Але коли він навчився терпляче сприймати її повторення і затухання, він почав знаходити в її присутності джерело чималої втіхи. Відпочинок, сказав він, від свого внутрішнього словоблуддя.