— Я завжди вважав, що ти уважна.
— Я доволі уважна. Без фанатизму, — сказала вона. — Ти стираєш сталь. Ти прочистиш її наскрізь.
Він приготував їм обід, і вони залишили ввімкненим вентилятор, бо кондиціонер, здається, працював лише на половину потужності.
— Я тут пройшовся сьогодні. Кілька будинків зникло. І там нічого не виросло. Парковки без машин. Дуже дивно бачити. І раптово — обрій.
— Я туди не ходжу, — сказала Розмарі.
— Гаразд. Не треба.
— Не люблю там ходити.
— Я бачив 611-й.
— Не хочу його бачити.
— І не треба. Їж спаржу, — сказав він.
Він чув, як гримить на заході, натяки на дощ у задушливу ніч, один із первісних спогадів.
— Я встиг побачити Ніка до того, як він виїхав із готелю. Передав йому слова твого лікаря, що ти в чудовій формі.
— Тільки без зайвого ентузіазму.
— Мені надіслали роздруківки твоїх тестів.
— Він тобі щось казав?
— Нік?
— Він щось казав?
— Ні.
— Мені теж.
— Він це стер, — сказав Метт.
— Ну а що йому ще лишається?
— Що йому ще залишається?
— Не знаю, — відповіла вона.
Якийсь час вони їли мовчки. Зі спальні вийшло двійко котів. Вони прослизнули крізь стільці, наче рідке хутро.
— Я ходив до Бронзіні.
— Альберт. Він — остання літня троянда. Я так йому сказала, коли бачила востаннє. Сходи до перукаря. Він виходить у домашніх капцях. Я йому казала.
— Він схуд.
— Що я казала? Ти стаєш старим диваком.
Вони доїли, і Метт пішов у кухню і витяг куплені фрукти: величезний виноград із кісточками й персики з листочками.
— О котрій тебе розбудити?
— Не переймайся, — сказав він.
— О котрій твій літак?
— Як приїду, так і полечу.
— Ти вже придбав квиток?
— Це човникові перевезення.
— Човникові.
— Мені не потрібен квиток.
— Що за човник?
— Я їду в аеропорт, там сідаю на літак до Бостона. Хіба що сяду не на той літак. Тоді ми полетимо до Вашинґтона.
— Коли це квитки вийшли з ужитку?
— Я плачу на борту.
— А якщо всі місця зайняті?
— Полечу наступним. Це ж човникове перевезення. Один літак злітає, інший чекає.
— Де я була, коли вони з’явилися? Човникове. Усі знають, крім мене.
Він чекав, що вона скаже щось про величезний виноград, який випинався із керамічної миски, або з’їсть одну вимиту і блискучу ягоду.
— Як щодо Арізони?
— А що з нею? — запитала вона.
— Не знаю. То як з нею бути?
Зі спальні вийшов останній кіт, білий і полохливий, і Метт згріб його на коліна.
— Шкрябав собі каструлі та пательні.
— То була найкраща частина загальної підготовки, — сказав він. — Бо вона найцивільніша.
— Навіть не знаю, скільки ночей не спала, коли тебе туди послали.
— Скільки я тобі писав, що я й близько не бував у зоні бойових дій?
— Ти був у країні. Для мене це доволі близько.
— Країна не така вже й мала. Якщо вони стріляли у Кхешані, то все одно б у мене не влучили, хай де б я там сидів, зручно влаштувавшись та ще й маючи дах над головою, роблячи свою нудну справу.
— Тобі пощастило більше, ніж багатьом іншим.
— Ти впевнена, що не хочеш їхати?
— Я залишуся, — сказала вона.
Вони сиділи за столом, а між ними лежали фрукти. Він почув, як краплі відскакували від вікна, прохолодно-свіжий звук, і він подивився на матір. Персики з листочками не здавалися їй витвором мистецтва.
— Я піду на ранкову месу.
— Привітай від мене Господа. Я приготую каву, коли повернешся.
— Він це стер, — сказала вона. — Бо що йому ще лишається?
Вона сказала «добраніч» і пішла до себе. Коти зникли, доки він розкладав диван. Нік, зрештою, завжди був темою обговорення. Кожна тема, перемелена і просіяна, закінчувалася тим, що давала в результаті малого Нікі, його далеку дорослу версію або дещо незграбного підлітка, який шукає, кого б відлупцювати. Такі вони, родинні зв’язки. Він лежав у темряві та слухав дощ. Він почувався маленьким. Він почувався малим і розгубленим. Його дружина маленька. Його діти низенькі. Вони нічого не робили, щоб світ їх помітив. Вони невинні. Прокляття невинності, яке він ніс усе життя. Братові, небезпечному становищу і гніву він міг протиставити лише факт того, що він народився другим, свою покірну свободу від провини.
За дверима щось зашаруділо. Якусь мить він не рухався. Він лежав і прислухався. Дощ періщив з усієї сили, хлюпочучи та барабанячи по вікнах. Він знову почув шум і встав. Надів окуляри й подивився у вічко. Повільно відчинив двері. Визирнув у коридор, довгий і по-в’язничному освітлений, ліворуч і праворуч ряди зачинених дверей, порожньо і нерухомо, а він — наляканий шарудінням у коридорі дорослий чоловік у материному домі.