7
Яка глибина часу? Як глибоко треба зануритися в життя матерії, щоб зрозуміти, що таке час?
Бронзіні, старий учитель природничих наук, сунув крізь сніг, уперто і радісно продираючись, схиливши голову і затиснувши під пахвою коробку від сигар, а в ній — ножиці, гребінці, електрична машинка, щоб підстригти Едді потилицю.
Ми вирушаємо в космос, ми кидаємо йому виклик, вичікуємо на стартове вікно і злітаємо, ми обертаємося навколо планети, мов пісню співаємо. Але час приковує нас до плоті, що старіє. Не те щоб він переймався тим, що старіє. Але як суть суперечки, лише теоретично, його цікавило, що б ми довідалися, якби занурилися глибше в структури, зачаїлися в глибинах стандартної моделі, глибше, ніж квант, під квантом, у мільйон мільярдів разів менший за стародавній грецький атом.
Сніг валив на землю величезними зореподібними сніжинками, що зависали вологим пухом на його віях, прилипали та зникали, він підводив голову і бачив засипані та закляклі пагорби припаркованих машин, вулицею нічого не рухалося, і сніг падав на руки — торкався плоті та розчинявся.
Він зійшов сходами до квартири Едді та подзвонив у двері. Ніяких дінь-дінь або дзинь-дзинь, ніякого завивання бензопили. Він постукав по металевій обшивці дверей і почув, як до дверей ляпають капці Мерседес.
Вона відчинила і гукнула кудись назад до Едді:
— Ніколи не вгадаєш хто.
Бронзіні вручив їй сигарну коробку «Ґарсія і Веґа», найкращі сигари від 1882 року. Зняв свій картатий капелюх і передав їй. Вивільнився від старого пальта з паском, яке купив задешево в «Ліквідації товару», де зі знижкою виробника можна придбати некондиційні костюми та сукні, а також джемпери, які викрали помилково: думали, що то цигарки. Він віддав їй пальто. Потеліпав руками, показуючи, що рукавичок не має. Потім нахилився розстібнути калоші, стягнувши їх і випроставшись із трохи запамороченою головою через те, що нахилявся.
— Едді, подивися, він взуває капці в чоботи. Такий оригінал, що й не описати.
Він обійняв жінку і пальто, а потім пішов у залу, потираючи руки, як чоловік, що йде по персидському килиму до вогню, де горять березові поліна, і склянки відбірного бренді. Едді сидів усміхаючись, справжній Едді Роблз, звільнений переважно від усього, який жив самозванцем, примарною подібністю, із артритом, емфіземою і вкритими виразками венами на ногах.
— Я прокинувся сьогодні й знав це, — сказав Бронзіні.
— Ти це знав.
— Час підстригати Едді.
— У завірюху. Ти прокинувся, але не подивився у вікно.
— Невеличкий снігопад. Як за старих часів. Тобі треба прогулятися.
— Прогулятися, — вигукнув Едді. — Ти розумієш, що кажеш? Сідай, не дратуй мене.
— Я не зможу підстригти сидячи. Де мої знаряддя праці?
— Це я маю тебе стригти. Тобі самому треба підстригтися. Тобі треба носити скрипку, Альберте.
— Ти більше не хочеш зі мною грати в шахи. У світі не залишилося тих, кого б я міг обіграти в шахи, завдати поразки — завдати поразки отак, як оце тобі. Тож ходи так, як тобі каже перукар. Чудовий снігопад, як ото колись раніше. До речі, Мерседес. Де вона? Твій дзвінок не працює.
Вони сиділи й пили гарячий шоколад. Хоча Альберту хотілося пропустити саморобного віскаря з імпортної пляшки. Він уявив тепле і пекуче жало скотчевої цівки. Тривалий ефект — ось принада цього напою. Надовго валить. Голова клубу ніби заліплює скотчем рота тим, хто пліткує. Клин, який ставлять під колесо, щоб машина не покотилася під укіс, ніби клеять її до дороги. Теж скотч. А ще є гра скоч-стрибай, тобто класи, там ще креслять на землі лінії, подумав він.
— Дзвінок. Хіба лише дзвінок? — запитала Мерседес.
— Ще ліфт. Але до цього ми й самі звикли.
— Ти знаєш про штукатурку? — запитала вона. — Я затикала газети в тріщини. Якось вони знайдуть нашу квартиру і знатимуть точно, коли виникла проблема, знатимуть із газет.
— Дай йому спокій, — сказав Едді. — Поговоріть про щось інше.
— Мій ліфт — оце проблема, — сказав Бронзіні. — Регулярно ламається.
— Чотири сходові марші?
— П’ять.
— Дай йому спокій, — повторив Едді.
— П’ять маршів з його серцем?
— Поговоріть про щось інше.
Мерседес огрядна, схильна до жестикуляції, розгойдування у кріслі та розмахування руками, але водночас дуже вправна в догляді за кволим Едді, самозванцем, бідолашним чоловіком, який стогнав від болю, задихався і мав нерухомі суглоби. Старий Едді з підземки — хлопець дужий, колись він продавав жетони в кабінці в кінозальній тьмяності важкого повітря і потягів із зубчастими колесами, невразливий до пекельного гримання швидкісного експресу, і нині вона ставилася до нього з любов’ю людини, що тямиться на цьому, і коли вона через щось навісніла, Альберт мріяв сховатися, бо його лякали грубі емоції, коли стикаєшся з речами віч-на-віч.