— Щоб урятувати нас від наркоділків, вони натягли колючий дріт. Але що з водою, коли дощить? Затікає всередину. Я не хочу бачити кінець зими. Хай буде холодно. Я краще засовуватиму газети в тріщини. Бо тоді сніг тане.
— Чоловік щасливий. Дай йому спокій, — сказав Едді.
Вона принесла для Едді стілець із кухні. Узяла сигарну коробку, поставила на стіл і відкрила її. Потім вийшла і повернулася з лазневим рушником, яким обернула верхню частину тіла чоловіка, а потім розправила на колінах. Вона несильно зав’язала два верхні кінчики на потилиці, а потім позирнула на Альберта, який також залишився задоволеним усіма попередніми процедурами, адже початкові приготування надзвичайно важливі в перукарській справі.
Альберт вийняв інструменти з сигарної коробки. Розклав на столі неподалік одне від одного. Короткий чорний прогумований гребінець, дещо звужений для бакенбардів. Черепаховий гребінець із ручкою і без трьох зубчиків, його називали «грабельки». Чудові ножиці, зроблені в Італії, сімейна реліквія впродовж багатьох поколінь, одна з тих, що знаходять серед речей померлих, раптово побачених свіжим оком, буденний скарб, філігранні стрижні та шпора на одному з кілець, вигнутий виступ, щоб підтримувати середній палець. Вставляєш указівний у кільце і залишаєш середній на зручному виступі. Що ще? Помазок, у якому немає потреби. Ножиці для носа, нехай сам собі стриже в носі. Електрична машинка, важка і чорна, Елк Ґроув (Іллінойс), лезо досі трохи у волоссі після минулої стрижки Едді шість тижнів тому. Що ще? Тюбик мастила для змащування машинки. Копійчаний віничок для одягу з м’якою щетиною.
Він поняття зеленого не мав, як стригти. Він неодноразово підстригав Едді, проте так і не виробив метод. Він часто зупинявся, щоб оглянути зроблене, клацав ножицями та відходив назад. Мерседес за ними не спостерігала. Він працював неквапно, клацаючи ножицями. Задум полягав у тому, щоб зістригти волосся з голови чоловіка на підлогу. Мерседес, здавалося, не вважала, що процес вартий її уваги.
— Може, чув, одну штуку вигадали, — сказав Едді. — Називається «поховання в космосі».
— Мені вже подобається.
— Твій прах запускають у космос.
— Запиши й мене, — сказав Бронзіні.
— Можеш обрати собі орбіту. Є орбіта над екватором. Це одна орбіта. Земля обертається, і ти теж. Не ти, звісно, а твій прах.
— І список очікування є?
— Список очікування є. Бачив у новинах. Ще й преміум запуск. Хоч і досить далеко звідси.
— У глибокий космос.
— Досить далеко. Ти й зорі.
— Але ж тебе не самого запускають.
— Запускають твій прах і ще десь сімсот інших. Люди та їхні домашні улюбленці. Сам телефонуєш у компанію, і тебе включають до списку.
— А якщо ти вже помер?
— Тоді телефонують твої діти. Або твій юрист. Найголовніше — яка вага твого праху. Бо воно тобі коштуватиме — сам уявляєш.
— Не уявляю.
— Уяви, — наполягав Едді.
— Кажи вже.
— Десять тисяч доларів за пів кіло.
Едді завершив фразу із відчутним похмурим задоволенням.
— За пів кіло. Та скільки ми там важимо, наш прах, коли помираємо? — запитав Альберт. — Як на мене, ціна помірна.
— Вважаєш, що ціна помірна? Зіпсував мені всю розповідь.
— Пів кіло праху, Едді. А стільки важить ціла родина. За поховання в космосі. Вічне зберігання.
— Зіпсував мені всю розповідь, — повторив він.
Альберт грабельками розчісував товаришеві маківку. Він розчісував розмашистими рухами, даючи волоссю влягтися, а потім знову розчісував. Йому це подобалося. Отут він помірно користувався ножицями, бо помилка буде в усіх на видноті. Він м’яко вів гребінець крізь рідке волосся Едді. Піднімав волосся, а потім давав йому впасти. Мерседес у кухні слухала радіо, готуючи обід або полуденок. Віднедавна Альберт мав невиразне уявлення про час. Серцебиття, пульс на зап’ястку, вистукування ритму ногою. Це був розпізнаваний час. Він піднімав волосся, а потім давав йому впасти.
— Ти сумуєш за своєю кабінкою, Едді.
— Я любив свою роботу.
— Я знаю.
— Усі ті роки й жодного разу.
— Тебе жодного разу не грабували.