Голка інколи ковтала кілька нот, але він до того звик. Він сидів біля стіни, де відчував сонце, що світило в кухонне вікно, і бачив обличчя Лори. Музика їх поєднала самим краєчком. Він вважав, що може ввійти в її задуму. Він міг знати її, майже знати, відчувати її невинність крізь музику, знову знати цю дівчину, дванадцятирічну стару діву, яка йшла вулицею позаду батьків, він бачив її в похмурому обличчі старої сестри, вона була майже там, дівчина, серед обвислої шкіри, бородавок і димчастого волосся. В одній із композицій була коротка мить після пасажу м’яких спогадів, коли, здається, увійшло щось темне, лівиця піаніста підвищувала темп, що змусило її повільно, нібито в шоці, підняти руку, замислений і змістовний жест — у басових нотах вона почула передвіщення, яке її злякало. І це їх також поєднувало, смуток і прозорість часу, часу, оплакуваного в музиці, — як звук, злагоджена вібрація, створена молоточками, що б’ють по струнах, змушує їх відчувати незрозумілий сум не за чимось конкретним, а за самим часом, матеріальне відчуття року або віку, фактуру незміреного часу, тепер для них згаяного, і вона відвернулася, вдивляючись повз здійняту руку в щось прозоре, що, на його думку, можна назвати її життям.
— Альберте, ти маєш мені казати, коли кудись збираєшся. Щоб я знала.
— Я тобі казав.
— Ти ніколи не кажеш.
— Завжди кажу.
— Я не знаю, чи ти забуваєш, чи чому ще.
— Я казатиму.
— Якщо ти скажеш, я знатиму.
— Я казатиму. Точно знаю, що скажу тобі.
— Але я забуваю, хіба ні?
— Інколи так.
— Ти мені кажеш, а я забуваю.
— Інколи. Неважливо.
— Але ти маєш мені казати.
— Добре. Я казатиму.
— Тоді я знатиму, — сказала вона.
Уранці він випивав чорну каву з ударною дрібкою змішаного віскі, чарочку з наперсток; анісова була опівдні або на початку вечора — чарка, ковток настоянки локриці, і, можливо, росинка горілки на язик перед тим, як лягати спати, цього разу без кави, бо медицина, звісно, забороняє, але саму крапельку, лише чарочку, найменший лик в історії зловживання алкоголю.
— Ти маєш мені казати. Щоб я знала.
— Я казатиму. Обіцяю.
— Тоді я знатиму.
— Тоді ти знатимеш.
— Якщо ти скажеш, я знатиму.
— Гаразд.
— Гаразд, згоден?
— Так, гаразд.
— Але ти маєш мені казати. Тільки так я знатиму.
Він вимив підвіконня на кухні: пил, волосся, комашині голівки, злущену штукатурку — скам’янілі уламочки.
Якщо вони разом готували вечерю, вона била Альберта по руках щоразу, коли він ставав на заваді, санкціонований ляпас по тильному боку руки.
На столі біля тарілки він розклав три пігулки, вишикувавши їх перед вживанням. Пігулка для серця, пігулка від газів, пігулка для печінки.
Він проводив більше часу у квартирі, коли хтось був у коридорі. Він побачив підшкірний шприц на сходовому майданчику другого поверху, і відтепер у коридорах були люди, метушливі та мляві водночас, метушилися їхні очі, але тіло видавалося мертвим, ледь здатним поворухнути рукою. Коли дощ ущухне, вони вийдуть на спортивний майданчик або на порожні парковки. Ще й ліфт застряг між поверхами, тож йому краще лишатися вдома, бо йти сходами — кепська ідея.
Він стягнув її окуляри, витер серветкою і знову надів.
І коли він вийшов, вони були на ґанку поруч із входом, бурмотіли щось схоже на «Волл-стрит», і Альберт зрештою виснував, що то марка героїну на продаж, «Волл-стрит», «Волл-стрит», він чув їх у коридорі, незнайомців у приміщенні, чув їхнє дихання.
Він сказав їй, що зателефонує по міжміському своїй доньці Терезі. Він оголошував про кожен дзвінок, щоб тримати Лору в курсі, а також казав погоду і час, бо любив робити оголошення.
Його донька керувала дитсадком у невеликому місті, мала певні витрати, двох своїх дітей і чоловіка-невдаху, який постійно намагався розпочати нову кар’єру, й Альберт вряди-годи надсилав їй трохи грошей зі своєї вчительської пенсії.