Міжміський дзвінок вимагав завчасної підготовки, яка займала в голові значно більше простору, аніж тривав сам дзвінок. Він планував увесь вечір навколо нього, вичікуючи на годину, коли зменшиться тариф, потім ставив стілець поруч із телефоном і уважно набирав цифри, схилившись обличчям до самого диску набору.
Він чув їхнє дихання в коридорах і знав, що йому легко вистачить їжі на два дні, а коли молоко скисне, то можна відкрити консервовані персики й висипати фрукти з солодким сиропом у сніданок із пластівців. Із врослими кісточками, м’якоть, яку не відокремити від зерна, від кісточки, як у всіх персиків. Він чув їх пізно вночі і знав, що може додати всіляке у фарш, вкинути макарони до томатного супу, і зрештою вони підуть, бо ж вони тут не живуть і шукатимуть інше місце.
Коли донька підняла слухавку, він через кімнату позирнув на Лору і кивнув — є контакт, століття прогресу крокує планетою.
Яблука і сир, у них є яблука і сир, чим не їжа.
Одного приємного дня навесні чи на початку літа він повертав книжку до бібліотеки й помітив знайому постать, яка переходила вулицю й ішла до жіночого монастиря, що був частиною католицької початкової школи. Знайома з прадавніх часів, постать з минулого. Він навіть не здогадувався, що вона досі жива, сестра Едґар, неймовірно, те саме загострене обличчя і кістляві руки, порожній худорлявий каркас, якому шарудливий від швидкої ходи одяг надає форми. Вона вдягнена, як завжди, у довгу чорну рясу і білий апостольник, на плечах і шиї — накрохмалена накидка, а на стані — гойдливе залізне розп’яття — вона могла бути деталлю, яка постала з картини митця шістнадцятого сторіччя.
Він побачив, як вона відчинила двері жіночого монастиря і зникла за ними. Ця черниця була сумнозвісна тим, що наводила жах на дітей, учнів п’ятих-шостих класів, лупцювала, обзивала всілякими лайливими словами, змушувала їх залишатися після уроків, а під час громовиці посилала витрусити ганчірку. Він ніколи і словом не обізвався до сестри Едґар, але зараз відчув майже непереборне бажання постукати у двері монастиря і з нею поговорити, з’ясувати, якою вона стала після всіх цих років. Він пишався, що викладав у звичайній середній школі й не зважав на слабку дисципліну. Він працював з людяними колегами й чув історії про цю черницю та її щоденну жорстокість.
Тепер він ходив із ціпком і почувався відставним професором. У місцевій бібліотеці, названій на честь Енріко Фермі, на стіні висіла фотографія науковця з прототипом першої атомної бомби. Багато років тому Альберт розважав себе думкою про певну спорідненість між ним і великим Фермі. Хворобливе дитинство, шлюб із єврейкою, наука само по собі, культурна спадщина — припустимий приплив італійської гордості, хіба що гордість тут не надто надихала, бо призвела до таких руйнувань. Тоді бібліотека була кінотеатром, і сусідські дітлахи називали її Звалищем через кислий сморід і неприбране сміття. Не варто забувати, як дещо з часом покращується, подумав він. А тепер тут книжки, тиша стелажів з десятковою класифікацією.
Він пішов до клубу, де інколи, не так часто, як раніше, грав у карти та вряди-годи випивав келих вина. На стінах висіли картини старих часів — торговці рибою у фартухах і капелюхах, ушляхетнені часом офіціанти біля ресторану з виразними проділами у волоссі. Він чув, як за пів кварталу від нього пробили дзвони в церкві Богоматері Кармельської, і налив собі келих червоного. Він сидів сам за столиком із «формайки» і вивчав «ніжки» вина, змійкуваті цівки рідини, що стікали внутрішніми стінками келиха і розповідали про «тіло» напою. Це вино має «ніжки». «Ніжок» було багато. «Ніжки» сумоїста.
У кутку по телевізору показували відеозапис. Він бачив плівку лише одного разу, саме тут, і знав, що її будуть крутити, доки кожен на цій планеті того не побачить. І коли запис знову почали показувати, бо минув той період, коли плівку зовсім не крутили, він знав: стрілок когось убив, нову жертву, але нових фото або відео вбивства не було, тож вони мали показувати стару плівку, єдину наявну, і її показуватимуть, аж доки не настане кінець світу.
До нього підійшов Стів Сільвера, один з братів Сільвера, він носив костюм і водив катафалк. Альберт завжди питав: «Хто помер?»
— Ви п’єте оце вино?
— Я намагався з ним поговорити, але не вдалося, — сказав Альберт. — Приєднуйся.
— У мене поховання.
— Хто помер?
— Як там його, із рибного ринку.
— Зариють чи кремують?
— Зараз замуровують у стіні. Популярно.
— Засклеповують, — задоволено сказав Альберт.
Коли дзвони пробили вдруге, Стів побіг геть. Альберт трохи нахилився і побачив, як інші водії та носії загасили цигарки й рушили сходами. Вони ось-ось мали винести труну. Ще один торговець рибою, ще одна фотографія, яка десятиріччями здаватиметься емблемою певної величної невинності, минулого втраченого солодкого часу. Як пам’ять змовляється з витворами людських рук, стискаючи час, доки той не стає пласким, збурюючи ніжні спогади.