За годину на ній була ряса та її звичний одяг, і вона сиділа на пасажирському сидінні чорного фургону, який їхав на південь від району школи й униз повз велетенську швидкісну бетонну автомагістраль у загублені вулички, купку згорілих будівель і заблудних душ. За кермом була Ґрейс Феї, молода черниця у світському одязі. Усі черниці в монастирі носили прості блузки та спідниці, крім сестри Едґар, якій свята обитель дозволила вдягати старовинне вбрання з езотеричними назвами: апостольник, підперезок, шемізетка. Вона знала, що про її минуле багато говорять, про те, як вона розкручувала чотки з крупними намистинами та залізним розп’яттям ляскала учнів по губах. Тоді все було простішим. Одяг мав кілька шарів, а життя — ні. Але Едґар припинила бити дітей уже багато років тому, ще до того, як стала застарою, щоб викладати, коли район змінився і обличчя учнів стали темнішими. Увесь праведний гнів залишив її душу. Як вона може вдарити дітлаха, який на неї не подібний?
— Старий драндулет треба трохи полагодити, — сказала Ґрейс. — Чуєте цей шум?
— Запитай Ісмаеля, нехай подивиться.
— Ку-ку-ку-ку.
— Він спеціаліст.
— Я можу сама подивитися. Треба лише відповідні інструменти.
— Нічого не чую, — сказала Едґар.
— Ку-ку-ку-ку? Не чуєте?
— Може, я стаю глухою.
— Я оглухну раніше за вас, сестро.
— Поглянь, ще один янгол на стіні.
Жінки озирали пейзаж із пустирів, на яких роками нашаровувалися поклади: ось період домашнього сміття, період будівельного сміття і скалічених автомобільних кузовів, період руїн, залишених гангстерами. Бур’ян і чагарник росли посеред звалища предметів. Багато собачих зграй, і за всім пильнували сови та шуліки. Періодично виникали міські робітники, щоб розкопати ділянку, але вони обачно стояли біля потужних екскаваторів, бульдозерів і землерийних машин, вкритих брудом гарбузового кольору, стояли, наче піхота, що ховається за танками, які йдуть у наступ. Проте незабаром вони пішли, вони завжди йдуть, лишаючи по собі напіввикопані ями, непотрібні рештки обладнання, пластянки й коробки з-під піци пепероні. Черниці дивилися понад усім цим. Там були лази різних тварин, дірки, у які напхали сантехнічну арматуру і гіпсокартон. Пагорби з порізаних покришок, обвиті густою лозою. Коли заходило сонце, від низьких стін знищених будівель долинали відгомони стрілянини. Черниці сиділи в фургоні й дивилися. На дальньому краю стирчала самотня споруда, полишена багатоквартирка із зовнішньою стіною, до якої колись притикався інший будинок. Саме цю стіну Ісмаель Муньєс і його команда райтерів-графітистів розписували, зображуючи пам’ятного янгола щоразу, коли в районі помирала дитина. Блакитні й рожеві крилаті фігури вкривали десь половину високої плити. Під кожним янголом вони писали ім’я і вік дитини, іноді додавали причину смерті або особисті висловлювання членів родини, і, коли фургон наблизився, Едґар розгледіла написи «туберкульоз», «СНІД», «побиття», «застрелена з автівки», «кір», «астма», «покинута після народження» — «викинута на смітник», «забута в машині», «залишена грозової ночі в сміттєвому пакеті “Ґлед”».
Цю місцину називали Стіна, частково через вкритий графіті фасад, частково через загальне відчуття вигнання — тут був клаптик землі, відірваний від суспільного устрою.
— Коли вони вже припинять малювати янголів, — сказала Ґрейсі. — Повний несмак. Задля янголів треба йти в церкву чотирнадцятого сторіччя. А стіна рекламує все те, що ми намагаємося змінити. Ісмаелю треба шукати позитив і його малювати. Затишні оселі та людей, які висаджують громадські сади. Зайди за ріг і побачиш звичайних людей, що йдуть на роботу або до школи. Крамниці й церкви.
— Баптистська церква Титанічної Сили.
— Яка різниця — це теж церква. Довкола безліч церков. Порядних робітників. Якщо вже Ісмаель хоче зробити стіну, то ось люди, яких йому треба оспівувати. Більше позитиву.
Едґар розсміялася всередині своєї черепної коробки. Саме драма янголів змушувала її почуватися тут як удома. Янголи символізували жахливу смерть. Саме та небезпека, на яку наражалися райтери, щоб створити свої графіті. На меморіальній стіні не було ані пожежних виходів, ані вікон, тож райтери мали спускатися з даху на закріплених мотузках або розгойдуватися на саморобному риштуванні, коли малювали янгола не дуже високо. Ісмаель не раз говорив, похмуро всміхаючись, що треба ще одну стіну для мертвих графітистів.