Не те щоб старі кавалери з Вімпол-стріт заперечували проти переїзду до них подружжя. Коли Еліза прийшла до них порадитись, Гіґінс навіть її не дослухав, бо, власне, не розумів, у чому тут проблема. На його розгляд, бажання Елізи привести в дім Фреді заслуговувало не більшої уваги, ніж питання, чи варто купити в спальню ще одну шафу. Аргументи про особистість Фреді та його моральний обов’язок самому заробляти на життя Гіґінса аж ніяк не пройняли. Він заявив, що особистість у Фреді взагалі відсутня, і що якби той і взявся за корисну справу, то якомусь фахівцеві все одно довелося б усе переробляти, і нічого, крім збитків для суспільства та прикрощів для Фреді, це не принесло б. На думку Гіґінса, природа створила Фреді явно для легкої праці (приміром, розважати Елізу — що йому здавалося набагато кориснішим і достойнішим, ніж служба в конторі). Коли Еліза знову заїкнулася про свій прожект навчати фонетики, Гіґінс ні на йоту не послабив свого шаленого опору цій ідеї. Він заявив, що Елізу як мінімум років із десять не можна допускати до викладання його улюбленої науки. Побачивши, що полковник був такої самої думки, Еліза усвідомила, що не зможе піти супроти них по цій нелегкій стезі. Еліза не була комуністкою, а тому ставилася до знань як до такої ж приватної власності, як, скажімо, годинник, і вважала, що не має права використовувати знання Гіґінса без його особистої згоди. А до того ж Еліза була нестямно віддана їм обом, причому після одруження ще більше й щиріше, ніж до нього.
Нарешті проблему розв’язав полковник, хоч йому довелося добре посушити над цим голову. Якось у розмові з Елізою він нерішуче поцікавився, чи вона остаточно відкинула думку про квіткову крамницю. Еліза відповіла, що раніше справді над цим замислювалася, але викинула це з голови того самого дня, коли полковник сказав, що це нікуди не годиться. Пікеринґ зізнався, що тоді, у пані Гіґінс, він говорив, перебуваючи під надто свіжим враженням від Елізиного тріумфу напередодні.
Того ж дня вони розкрили свої плани Гіґінсові. Його єдине зауваження, кинуте з цього приводу, знову ледь не призвело до сутички з Елізою. А зводилось воно до того, що Фреді — природжений хлопчик на побігеньках.
Потому пішли з розвідкою до Фреді. Як з’ясувалося, він і сам думав про крамницю, щоправда, через брак статків уявляв собі її тісною комірчиною, де за одним прилавком Еліза торгує тютюном, а за другим він продає газети. Але він радо прийняв ідею, додавши, що залюбки ходитиме з Елізою на Ковент-ґарденський ринок, де щоранку вони купуватимуть квіти на місці їхньої першої зустрічі. За це розчулена дружина обсипала його цілунками. Фреді пояснив, що досі не наважувався сказати про це вголос з огляду на Клару, яка точно накинулася б на нього за те, що він псує їй шанси на одруження. Мати теж навряд чи схвалила б такий задум, бо сама вона вже не один рік відчайдушно чіплялася за той щабель на суспільній драбині, де про роздрібну торгівлю не могло бути й мови.
На щастя, ускладнення відпало саме собою, і цілком несподівано. Затято пробиваючись у найвищі з доступних аристократичних кіл, Клара зметикувала, що невід’ємною частиною розмовної підготовки є обізнаність із творами Г. Дж. Велса. Вона заходилася позичати їх, де тільки можна — і вже за два місяці проковтнула усі без винятку. В результаті Клара долучилася до численної когорти новонавернених: і якби хтось узявся описати ці сучасні «Діяння Апостолів», то й півсотні Біблій би не вистачило.
Нещасна Клара… Гіґінс та його мати вважали її за особу малоприємну і сприймали не інакше як з іронією. Навіть в очах власної матері вона була невдахою, з якихось незрозумілих причин відкинутою світом. Проте сама Клара мала про себе зовсім іншу думку. Хоча місцевий бомонд із неї посміювався, а подеколи й передражнював — що, зрештою, притаманне Західному Кенсинґтону, — все ж її мали за людину з головою (або «з дуже міцною головою», якщо можна так сказати). У найгіршому випадку її могли назвати «пробивною», хоча нікому, навіть їй самій, і на думку не спадало, що пробиває вона порожнечу, та ще й не в тому напрямку. А загалом, щасливою вона не почувалася. Більше того, Клару почав огортати відчай. Останній прояв родинного достатку — те, що, за словами місцевого крамаря, її мати була «дамою з екіпажем», — явно не мав ходової вартості. Тому Клара лишилася малоосвіченою, бо єдина освіта, яку вона могла б собі дозволити — це освіта в товаристві крамаревої дочки. Отож Клара мусила запобігати ласки людей того ж кола, де трималася її мати. Але там її просто не хотіли, бо вона була ще біднішою за крамаря й не мала не те що персональної покоївки, а навіть економки, і їй довелося задовольнитися найманою прибиральницею, яка погодилась на скупу платню. За таких умов Клара не могла підтримувати славу родинних традицій. А тим часом традиції нагадували, що шлюб у доступному для неї середовищі був би нестерпним приниженням. Ділки та службовці дрібного штибу були для Клари неприйнятні. Вона полювала на художників і романістів, проте сама їхніх мрій ніяк не полонила. Більше того, її манера сипати новопочутими слівцями зі світу мистецтва викликала в них лише роздратування. Одне слово, Клара в усьому була приречена на невдачу: неосвічена, невміла, нікому не потрібна претензійна безприданниця. І хоч сама вона не помічала в себе цих вад (бо ж ніхто не визнає таких прикрих істин, аж поки йому не зажевріє світло в кінці тунелю), вона надто гостро відчула їхній вплив на своє життя і зрозуміла, що причин тішитися своїм становищем у неї немає.