Пилипові Орлику вдалося уникнути цієї небезпеки тільки завдяки добрим зв'язкам з деякими важливими людьми у Вроцлаві. Тут він познайомився з бароном Орликом, цісарським шамбеляном, що походив з тої самої польської лінії Орликів, що й сам гетьман. Цей «свояк» (за висловом П. Орлика) узяв родину Орликів під свою опіку, увів її в коло вроцлавської аристократії, познайомив гетьмана з графом Шафгочем, вроцлавським обердиректором, зі своїм швагром бароном Менніхом.
Тим часом російський посол Ягужинський домігся від цісаря наказу про відмову гетьманові в праві притулку й вимоги виїхати з родиною з цісарських володінь. Не допомогли навіть клопотання за П. Орлика чеського канцлера, папського нунція та англійського посла у Відні, польського короля, шведського уряду. У квітні 1721 р. помер головний опікун гетьмана — його далекий родич барон Орлик. Гетьман Пилип Орлик змушений був переїхати до Кракова, залишивши родину у Вроцлаві.
21 квітня 1721 р. П. Орлик приїхав до Кракова і живе тут деякий час: оглядає місто, веде листування, відвідує служби Божі, працює в академічній бібліотеці, знаходить могилу свого предка Станіслава Орлика (до речі, із землі Руської, як написано на надгробку), тужить за померлим сином Яковом (несподівано помер у травні 1721 p., похований в єзуїтському монастирі коло Вроцлава). Нарешті робить у «Діяріуші» такий запис: «1/12 липня в суботу експедував так довго писані листи до рук його милості пана Шленфліхта, де були до нього самого, до його милості отця митрополита рязанського і до князя Голштинського, а послав їх на руки дружини моєї». Лист свідчить про пригноблений стан гетьмана–вигнанця, і це фактично єдиний документ, який говорить про його вагання, навіть про бажання відійти від політичної боротьби, бо відчуває себе самотнім та неприкаяним. Так, це лист–сповідь, лист–покаяння, прохання амністії, але пише його чесна людина, яка мусить виправдовуватись за вину, якої не відчуває, через що його лист має логічні невідповідності, а часом звучить ніби писаний езоповою мовою. Оповідає з найменшими подробицями, як задумувалося повстання І. Мазепи; говорить про свої сумніви і страждання, більше того, називає себе «іноземцем», хоч до Києва приїхав ще хлопцем і «з українською землею відчував нерозторжну сув'язь, але на підданство російському цареві не присягав».
Перебування в Польщі не змінило становища гетьмана–вигнанця на краще. Дошкуляла матеріальна скрута та ще більше — небезпека з боку московських платних шпигунів.
Посилювала пригнічений настрій також і політична ситуація. На початку 1721 р. Швеція підписала мир з Москвою після 20 років війни. Польща тепер ставала занадто залежною від Росії, щоби взагалі брати до уваги політичні проекти Пилипа Орлика. Спроби порозумітися з царем через впливового в Петербурзі голштинського герцога і його дипломатів не вдалися. У жовтні 1721 р. шведський дипломат Шленфліхт повідомив безпосередньо самого гетьмана, що «його в мировий проект між Швецією і Росією не включено». Царський уряд урешті готовий був дати гетьману персональну амністію за умови повернення в Україну.
А тим часом самі саксонські міністри короля Августа II, Флемінґ і Мантейфель, попереджали П. Орлика, щоб він не затримувався в Кракові, а шукав собі якогось безпечнішого місця. Це означало, що П. Орликові необхідно було терміново залишити Польщу. Іншого способу врятуватися від московських агентів не було. Подальші надії щодо організації антимосковської коаліції з метою звільнення України–Гетьманщини П. Орлик покладає на Туреччину.
Останні місяці 1721–го і перші місяці 1722 р. Пилип Орлик готувався до від'їзду: шукав допомоги польського уряду на подорожні видатки, намагався розвідати ситуацію на південному Сході, для чого вдруге послав свого помічника Ф. Нахимовського з листами до запорожців та до турків, домовлявся про прихисток для родини. Перебування дружини і дітей у Вроцлаві здавалося П. Орликові небезпечним, і він намагався знайти їм притулок у Кракові. Вже у лютому 1722 р. родина облаштувалась у місті: дружина — у францисканському монастирі, діти — у бернардинському.
Подбавши про родину, П. Орлик виїхав із Кракова 17 лютого 1722 p., взявши з собою сина Михайла, секретаря капітана де Клюара і довголітнього слугу Кароля, пустившись у далеку мандрівку на Схід, у турецькі землі.
У березні 1722 р. він перетнув польський кордон і перебував в околицях Хотина.
Полювання на гетьмана
Петро І, дізнавшись про від'їзд П. Орлика зі Швеції та про його подальші плани в Західній Європі, вжив усіх можливих заходів, щоб не допустити коаліції західноєвропейських держав, і спробував шляхом підкупів і шахрайств спіймати ненависного українського гетьмана–емігранта. У Відні у Петра І була своя людина — амбасадор Ягужинський. Довідавшись про намір П. Орлика відвідати Гамбург, російський цар посилає на його лови молодшого брата амбасадора. Та П. Орлик несподівано змінює маршрут і прямує до Бреславля. Молодший Ягужинський поїхав за ним.
Старший же Ягужинський написав до графа і президента цісарської палати пана Найдґардта (останній теж жив у Відні) листа такого змісту: «Пане! Його Царська Величність, мій пан, одержав зі Швеції відомості, що наступник зрадника і бунтаря Мазепи Орлик виїхав до Гамбурга, а потім заміряє дістатися на схід, щоб викликати там війну проти найяснішого нашого монарха. Я маю честь Вас прохати, щоб Ви були ласкаві зарядити безпроволочно його арештування або принайменше задержали його під якою–небудь притикою на кілька день і повідомили мені про те спеціальним посланцем. Жду сеї честі, зостаюсь відданий Вам Ягужинський».
Однак граф Найдґардт, що виказував барону Орлику, свояку Пилипа Орлика, свою прихильність та дружбу, передав сього листа своєму далекому родичу. Будучи попередженим про небезпеку, котра йому загрожувала, останній вчинив застережливі дії, і з планів царя нічого не вийшло.
«Нема нічого такого злого, — писав з цього приводу в одному зі своїх листів до закордонних товаришів П. Орлик, — щоб воно з часом не повернулось на добре; отже і ті листи амбасадора Ягужинського, котрі ворожили мені так зле, вийшли на ліпше. Бо граф Найдґартд, з любови і ніжної дружби, які він чув до мого свояка барона і шамбеляна Його Цісарської Величносте Орлика, що вмер 15 квітня, подав йому до відомості ці листи і той в той самий день 18 березня, бувши вже на смертнім ложі, запрохав мене до себе, показав згадані листи і порадив, щоб я переїхав в інше більш безпечне місце, аж поки Ягужинський не від'їде до Бреславля.
Для більшої ж убезпеченості барон Орлик написав до канцлера королівства чешського графа Шліка листа, «представляючи, як він сам і його дім заслужилися перед цісарями», і прохав, «щоб цісарь, по своїй ласці і пам'яти на видатну і вірну службу його самого, його батька і брата, не дозволив москалям збезчестити його дім через ув'язнення моєї особи, бо ні я, ні мої предки не знаходяться під цісарським підданством».
Склавши листа до канцлера, барон Орлик дав своєму свояку Пилипу Орлику 20 березня повіз і коней, «щоб відвезти мене, — каже П. Орлик, — в одно безпечне місце, віддалене на вісім миль від Бреславля». Родина П. Орлика залишилась у Бреславлі.
«По моїм від'їзді, — оповідає далі Орлик, — прибув з Гамбурга молодий Ягужинський і зараз по прибуттю, довідавшись, де моє мешканнє, удався туди о годині першій по півночі, щоб заарештувати мою родину, але ані підступом, ані обманом не міг нахилити господаря відімкнути браму і повернувся, втративши надію досягти свого. Але, щоб він не довершив?таки свого заміру яким–небудь іншим способом, зараз вдосвіта на другий день небіжчик свояк мій подбав про безпечність моєї родини, при допомозі свекрухи, помістивши жінку в однім монастирі, чотирі доньки в другім, а двох синів (бо третій — найстарший — був при мені) — у єзуїтів, де волею немилосердної долі умер 15 травня наймолодший, що подавав найбільше надій; челядь забрав він до себе».