Отже, спроби П. Орлика домогтися від Росії визнання своїх гетьманських прав щодо Лівобережної України та визнання Польщею автономних прав Правобережжя і відродження козацтва під його зверхністю залишилися лише мріями, задумами нереалізованих планів.
Нині гетьману Пилипу Орлику в європейській геополітиці вже не було місця.
Нові надії та нові розчарування
З 1729 р. Пилип Орлик знову звертає свої сподівання у вирішенні «української справи» на Францію, Станіслава Лещинського, Туреччину, Крим, Швецію. Найбільше він покладається на Францію, прагнучи повною мірою використати її великий вплив на Туреччину.
З цього ж року поряд із батьком за справу його життя береться і син Орлика Григір. Після років навчання й військової служби він включається в політичну й дипломатичну працю свого батька, спрямовану на мобілізацію міжнародних сил по створенню антимосковської коаліції. З великою енергією й ентузіазмом молодий Г. Орлик діє дипломатичним посередником в українських справах. Весною 1730 р. Григір Орлик відвідав батька в Салоніках і запевнив, що він робить усе можливе, щоб схилити французький уряд на його бік.
Тим часом політична ситуація в Європі знову загострюється. У лютому 1733 р. помирає польський король Август II. У Варшаві майже одноголосно новим володарем обрано С. Лещинського. У свою чергу Росія й Австрія висунули іншу кандидатуру — сина покійного короля Фрідріха — Августа III. Для підтримки свого ставленика Російська імперія посилає до Польщі 40–тисячну «миротворчу армію». Завдяки багнетам цих «миротворців» купка стероризованих поляків на новому сеймі вибрала Фрідріха–Августа III своїм королем, а С. Лещинський мусив утікати до Ґданська.
Політичні сили, що підтримували С. Лещинського, шукали собі підтримку у Франції. Французький король став підтримувати свого тестя зброєю. Це спровокувало загострення відносин між Францією та Росією. Так розпочалася європейська війна за «польську спадщину», яка тривала упродовж 1733–1735 pp. Європа розкололась на два ворожі табори: в одному була Франція з Іспанією та Сардинією, до яких готові були приєднатись Швеція і Туреччина, а в другому — Росія, Німеччина, Данія, Голландія, Англія.
Польща була поділена на прихильників обох таборів.
Формування союзницьких коаліцій відбувалося за таким сценарієм. Франція разом з Іспанією та Сардинією (іспанський король був дядьком французького короля, а король Сардинії — його братом) підтримали короля С. Лещинського та оголосили війну Австрії, яка підтримувала короля Фрідріха–Августа III. Франція домагалася від Туреччини оголошення війни Росії й водночас підтримувала українського гетьмана, вимагаючи від турецького уряду дозволу на те, щоб Орлик нарешті покинув Туреччину й відбув до Запорозького Війська. Але Туреччина не поспішала з оголошенням війни, а отже, і з вирішенням питання про долю Пилипа Орлика.
Щоб прискорити вступ у війну Туреччини, французький уряд відсилає до Стамбула зі спеціальною місією Григора Орлика, який відвідує турецькі володіння тричі: влітку, восени та взимку 1734 р. У ході цих дипломатичних місій він відвідує Крим, де проводить переговори з ханським урядом. Переговори завершуються запевненням хана про його готовність розпочати військові дії відразу ж після отримання відповідного указу султана.
Пилип Орлик також не стоїть осторонь. Наприкінці лютого 1733 p., діставши дозвіл султана, залишає Салоніки і прямує до столиці буджацької орди та літньої резиденції буджацького хана — Каушани — для ведення переговорів про можливість його приєднання до коаліції.
Гетьман–вигнанець мав намір сформувати власну армію та очолити похід. Такі свої сподівання він пов'язував із залученням до війни запорожців, котрі перебували на території Кримського ханства. 23 квітня 1734 р. Пилип Орлик звертається до козаків з великим листом. У листі, зокрема, говорилося, що настав, нарешті, давно бажаний час визволення України і всього українського народу з–під московського ярма. Гетьман–емігрант зазначав, що нині «найсприятливіший момент використати міжнародну обстановку, щоб за допомогою третіх держав та власних зусиль визволити Україну».
Далі П. Орлик повідомляв запорожців, що в Польщі і в Литві вже всі воєводства, землі й повіти повстали на допомогу С. Лещинському. Вже і Швеція зі свого боку готується до війни проти Москви, вступивши в союз з французьким і польським королями. Оттоманська ж Порта держить напоготові своє велике військо, а хан кримський вирушив зі своїми ордами до польських меж.
Навівши аргументи на користь того, що військова і стратегічна перевага на боці антиросійських сил, сил, які допоможуть визволити Україну, гетьман закликав запорожців приєднатися до цієї коаліції та звільнити Україну від московської влади. Гетьман нагадав запорожцям про присягу, яку вони давали, приєднуючись до гетьмана І. Мазепи та Карла XII, щоб разом домогтися незалежності України. «Присягу, складену перед Богом на чесному Євангелії, зобов'язалися й одностайно та воднодуш пообіцяли не тільки свого життя, а й останньої краплі крові не шкодувати задля визволення Вітчизни від московської тяжкої тиранської підлеглості, а ще не вірити жодним обіцянкам Москви й не переходити на той бік, доки не закінчиться війна з нею, доки наша Вітчизна з усім військом і посполитим людом не здобуде своїх колишніх прав і вольностей і не звільниться з–під нестерпного московського ярма».
Застерігаючи запорожців від повернення під владу Росії, гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли царизм знехтував договором із Богданом Хмельницьким від 1654 p., а після поразки Івана Мазепи знищував автономію України, перетворюючи її на безправну провінцію Російської імперії. Автор згадує й про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії в 1722 р., про загибель десятків тисяч козаків у війні Росії з Персією, а також на будівництві фортець на Каспійському морі, Ладозькому каналі та під час будівництва Петербурга в 1721–1725 pp., про розправу Петра І з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною в 1724 р. тільки за те, що вони зважилися відстоювати права Гетьманщини.
«Люди не послухалися доброзичливих і правдивих пересторог славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи, довірившись неприязним і підступним московським запевненням, які в грамотах підписані та стверджені власною царською рукою й скрізь на Україні, в усіх містах і церквах, прилюдно читані, й Військо Запорозьке городове й низове, беручи самого Бога у свідки, було певне, як і весь народ, що права й вольності військові ніколи й ні в чому на віки вічні не порушуватимуться з московського боку, а всі військові й посполиті люди житимуть за таких же вольностей, у яких перебували з часів славної пам'яті небіжчика гетьмана Богдана Хмельницького. Як між тим Москва дотримала своїх присяжних обітниць, гаразд знати не лише вашим милостям добрим молодцям Війська Запорозького, а й цілому світові. Спершу Москва справді догоджала нашому українському народові, обдарувала копійками всю старшину та значне військове городове товариство, вбирала їх соболями, роздавала їм маєтки, доки не здобула перемогу над шведами під Полтавою, а тоді свої війська на Вкраїні поселила всюди, в містах і селах, розмістила на квартирах так, що жодне житло — ані генеральної особи, ані полковника, ані попа, ані козака — не були вільні від тих московських постоїв.
Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир'я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами, скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила. Гетьманський уряд заборонила й скасувала, якусь свою Колегію з дванадцяти своїх осіб, а радше з дванадцяти скрутних мучителів, склала, в Глухові затвердила; вони ж із наших людей, мов із худоби, шкуру здирали, не дозволяли їм між собою розмовляти, мучили по–тиранськи, били батогами, розпинали на дибі, ламали ребра, смалили, мов поросят, зв'язавши, на вогні обливали киплячою смолою, вішали, стинали, четвертували та інші нечувані в світі муки нашому народові завдавали.