Нарешті, Москва, жадаючи не тільки знесилити Військо Запорозьке городове, а й винищити його, винайшла спосіб, як?то: копання якогось там у своїй далекій стороні каналу та спорудження фортець у Персії, й на ті такі віддалені місця по кілька десятків тисяч козаків указами заганяли; одних там тяжкими й невідомими роботами мордували, других морили голодом, а інших труїли гнилим, струхлявілим борошном, перемішаним із вапном і ящірками.
А коли генеральні особи, полковники й уся старшина з усім Військом Запорозьким городовим та зо всім народом нагадали про себе, звернулися з листом, покірливо й слізно, до царської величності через своїх послів із приводу збереження своїх прав і вольностей та про дотримання царських запевнень і обіцянок, затверджених грамотами, тоді їх усіх, забравши й до Петербурга під вартою відвівши, — одних замучено, других засуджено на вигнання, а третіх посаджено в тяжке ув'язнення».
Закінчується лист Пилипа Орлика застереженням, що коли ми «утратимо і сей час до висвободження милої нашої отчизни, то ніколи вже такого не знайдемо і не дочекаємось в потомні часи».
Отримавши гетьманського листа 6 травня 1734 p., запорожці відразу ж надіслали відповідь: «З вашого гетьманського листа, прочитаного прилюдно на загальній нашій військовій раді, всі положення доволі зрозуміли». Розповідаючи у своєму листі, як тяжко їм жилося під протекторатом кримського хана, запорожці стверджували, що змушені були від нього відмовитися. «Відповідаючи листовно Вашій вельможності на ті пункти, повідомляємо, що ми вимушені були відійти від ханської величності через те, що мали превелику кривду від татар за втечу кримських і ногайських невільників, а ще більше за коней, худобу й овець, які невідомо де гинули, й нам не стало снаги платити дармовщину за них на вимогу їхнього татарського суду. По–друге, ногайці, захопивши землі вище Великого Лиману до самісіньких порогів, забрали весь Дніпро й степ, що мало чого нам, Війську, дісталось. По–третє, як сама вельможність ваша чули, що за хана Менґли–Ґірея півтори тисячі наших козаків у Білгородщині на каторги продали, яких Менґли–Ґірей, калга солтан, не з їхньої волі, а силоміць, збираючи Білгородську орду на Крим, із берегів Бугу до себе закликав, і тоді їх татари не щадили. Окрім наших козаків, що їх попродали очаківські паші під Азовом біля Кальміуса–річки, кілька десятків із тих, які полювали на звіра, в неволю позабирали. Далі скажемо, що й із ляхами його милість хан у бійку нас кинув. А наших козаків, які в Брацлаві й по інших містечках лядсько–українських ходили торгувати рибою, безневинно ляхи полонили, повішали та їхнім добром заволоділи. А нам, Війську, з того жодного зиску не дісталося.
А нарешті, найгірше, запам'ятайте собі те, що якби ми пішли за ним, ханом, і за Вами, гетьманом, проти війська її імператорської величності, то, оскільки орда не звикла здобувати міста, то набрали б наших християнських людей, як минулих років під Білою Церквою та під слободами й, відступивши до Криму, запровадили б їх у вічну неволю; певне, вже тоді б подвійний би був осуд від Господа за християнський плач і пролиття безневинної крові, й мали б ми вічне прокляття. Адже хоча кримський хан і Україну зміг би обстояти, чого не доведи, Боже, то не сподіваємося, щоб під ваш регімент її віддав. То він знову знайде кому вручити, як і раніше віддав ляхам на поталу нашу віру та навернув святі церкви до унії».
Запорожці вважали неможливим для себе залишатися під ханським протекторатом. Серед старшини та запорожців переважали ті, хто не бачив іншого виходу, як повернутися в рідні місця і прийняти царську владу. «І в тому не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою».
Не без сарказму у властивій їм манері запорожці радять П. Орлику зробити те ж саме. «Раяли б ми, Військо, й Вашій Вельможності, перед походом хана, щоб десь поблизу від нас перебували з нами, Військом, разом її імператорській величності били чолом і про милість таку, як і ми, прохали, то й вашу особу, гадаємо, зводила б вітати й передати вам давні угіддя й маєтності».
Закінчили свій лист запорожці ввічливо, але в офіційній тональності, без тих емоцій, які виявлялися дуже сильно в Орликовому листі. «Так ми відповідаємо й, віддаючи наш військовий поклін вашій вельможності, назавше залишаємося.
Вельможності вашій всього добра зичимо й до послуг готові її імператорської величності Війська Запорозького низового отаман кошовий Іван Малишевич з усім товариством».
Це був остаточний і відвертий розрив. Улітку 1734 р. запорозькі козаки покинули свою Олешківську Січ, розташовану у володіннях хана, й перейшли під владу Росії, заснувавши так звану Нову Січ на річці Підпільній.
Втрата гетьманом підтримки з боку запорожців негативно вплинула на його імідж, спричинивши охолодження у ставленні до нього з боку правлячих кіл Франції, Туреччини, Кримського ханства.
Попри відмову запорожців, П. Орлику вдалося зібрати близько двох тисяч козацького війська. Майже половину його складали учасники гайдамацького повстання на Правобережній Україні, очоленого полковником Савою Чалим, що прибули до Бендер, тодішньої резиденції П. Орлика.
Однак і це нечисленне військо, як і раніше, не мало достатніх матеріальних засобів. У Туреччині постійно змінювалися уряди, й нікому було подбати про українського гетьмана та його військо. Тільки Франція надала невелику фінансову допомогу. Брак коштів змусив гетьмана розпустити зібране військо. Запорозька піхота пішла на Січ, під владу московського царя, а Сава Чалий зі своєю кіннотою подався на польську службу.
Таким чином, нові сподівання гетьмана Пилипа Орлика використати міжнародний конфлікт у справі визволення України знову не справдилися. Запорожці не виступили йому на поміч, не спалахнуло і такої європейської війни, яка б дозволила реалізувати проекти П. Орлика.
Король Станіслав Лещинський так і не зміг утвердитися на польському престолі, а Швеція так і не розпочала війни з Росією.
Свої надії гетьман–емігрант знову міг пов'язувати лише з Туреччиною, але її ставлення до П. Орлика було досить непевним.
У боротьбі до останнього
Попри невдачі у втіленні своїх надій і задумів, Пилип Орлик не впадав у відчай, продовжуючи активно працювати у справі формування можливої антимосковської коаліції.
Новий шанс втілити плани для гетьмана–вигнанця настав у 1735 p., коли спалахнула чергова російсько–турецька війна. У цю війну було втягнуто і союзницю Росії — Австрійську монархію.
Турецький уряд доручив гетьманові Пилипу Орлику бути радником екс–князя Трансільванії Франца Ракочі й наказав йому їхати з Бендер до Відина, щоб зустрітися там із ним. У Відині, виконуючи свої обов'язки, він нетерпеливо чекав на приїзд великого візира. І коли той з'явився влітку 1738 p., гетьмана Орлика було прийнято з належними почестями. Він мав з візирем довгу конфіденційну розмову, під час якої заявив, що йому як керівникові козацької нації не личить бути радником князя і що спільні інтереси його і Туреччини вимагають його присутності на кордонах України. Візир погодився з цими доводами.