Невдача експедиції в Україну була тяжким ударом і для Карла XII, і для його спільників. Замість наступу турків на Правобережну Україну і бою десь під Києвом тепер сам цар з московським військом наближався до кордонів Молдови, сподіваючись легкої перемоги.
Так нічим скінчився успішний на першому етапі похід Пилипа Орлика на Правобережну Україну.
«Прутська справа»
Невдача походу гетьмана П. Орлика на Правобережжя не вплинула на його бажання провадити далі боротьбу за визволення Гетьманщини — України.
На початку літа 1711 р. московський цар Петро І розпочав контрнаступ проти турецьких та українських сил. Населення тих міст, які навесні підтримали Орлика, було примусово перегнане на лівий берег Дніпра, ще раз повторивши маршрут «великого згону», проведеного вперше протягом 1678–1679 pp. гетьманом Іваном Самойловичем. Тим часом царська армія попрямувала до Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього господаря Дмитра Кантемира, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз із Росією. Спрямовуючи свої військові сили в напрямку столиці Молдови міста Ясси, московський правитель сподівався у ході так званого Прутського походу завоювати придунайські князівства та утворити велику православну імперію на теренах колишньої Візантії. Однак не все в цих розрахунках справдилося…
Під час просування до кордонів Молдови московські війська зазнали чималих втрат від запорожців на чолі з К. Гордієнком, які за наказом П. Орлика атакували військовий обоз Петра І та відібрали 700 підвод з хлібом і борошном, а також постійно відрізали їм шлях до річок.
На початку липня 1711 р. Петро І, відірвавшись від власних тилів, з невеличким військом зайшов у глиб турецьких володінь. Російське військо було блоковане поблизу с. Станілешти біля Ясс, на правому березі р. Прут. 8 липня 1711 р. відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об'єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, котрі навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо загонів Петра І земляні вали, на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9–го на 10 липня, а також протягом наступного дня. Загалом загинуло близько 3 тис. вояків противника. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь, російська армія була б вщент розбита. У штабі Петра І, готуючись до полонення, почали палити таємні документи. Близько 7 тис. українських козаків під командуванням П. Орлика та К. Гордієнка надали відчутну допомогу туркам у перемозі над силами Петра І. Ця допомога, на думку гетьмана П. Орлика, мала створити сприятливі умови для реалізації омріяних планів, адже московський цар, аби врятувати своє життя і свою державу, мусив би згодитись на все, що тільки запропонували б переможці.
Гетьмана Пилипа Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король, який не хотів посилення позицій гетьмана та його повної переорієнтації на турецького султана. Мирні переговори теж велися без нього, як він сам свідчить. У липні 1711 р. поблизу Прута між Османською імперією та Московською державою був підписаний так званий Прутський мирний договір, за яким росіяни віддавали туркам Азов, а також мали знести новозбудовані фортеці у Приазов'ї та Нижньому Подніпров'ї. Питання про політичний статус України стало одним з головних під час переговорів. Цар змушений був зректися Правобережної України, «відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П. Орлика. Однак відповідна стаття договору не була виписана докладно, що давало змогу обом сторонам трактувати її по–своєму: «Стосовно Польщі та прилеглих до неї козаків, запорожців і тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму, паном Давлет–Ґереєм, то надалі… він повинен з усіх цих місць негайно відійти». Є підстави вважати, що російські дипломати підкупили великого візира турецького, щоб сформулювати той пункт договору, що торкався України, а разом з нею і Польщі, неоднозначно та нечітко. Адже Петро І за порадою своєї дружини Катерини, відправляючи свого урядовця П. Шафірова для переговорів з великим візирем Балтаджі Мегмед–пашею, спорядив його 850 кг золота.
Відразу після підписання миру почалися дискусії російської і турецької сторін про те, що ж слід розуміти під «землями козаків».
Орлик трактував договір так, що цар за ним зовсім зрікся України по обидва боки Дніпра і вона тепер може вважати себе самостійною, ні від кого незалежною державою. Шафіров же, московський віце–канцлер у Константинополі, доводив, що такого обов'язку для царя з цього договору не виникає. Запорожці зі свого боку вказували на договір, що був складений між королем Швеції і ханом кримським, і робили висновок, що Україна мусить бути вільною, ні від кого не залежною державою. Непорозуміння, що виникли між Московщиною й Туреччиною на ґрунті неясності договору, стали на перешкоді до ратифікації Прутського миру з обох боків. До того ж, московський цар, незважаючи на умову, не квапився зі знесенням Таганрозької фортеці і поверненням Азова Туреччині, вимагаючи, щоб турки спочатку вислали з турецької землі шведського короля, а турки у свою чергу вимагали виконання пункту договору про відмову царя від прав щодо України.
Ситуація довкола ратифікації договору та виконання його умов загострювалася, і справа йшла до відновлення військових дій між Османською імперії та Московською державою.
Щоб ще більше схилити Порту до війни з Московією та наполягти на конкретизації умов Прутського договору щодо України, у грудні 1711 р. Пилип Орлик відправляє з Бендер до султанської столиці посольство. Дослідники зазначають, що Пилип Орлик на запрошення султана мав особисто брати участь у переговорному процесі, однак шведський король Карл XII заборонив, усе з тих же міркувань, від'їзд гетьмана до турецької столиці.
До складу української дипломатичної делегації увійшли генеральний писар Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик, генеральний суддя Клим Довгополий, кошовий Запорозької Січі й Низового козацького війська Кость Гордієнко і прилуцький полковник Дмитро Горленко. Цій делегації П. Орлик вручив інструкцію, яку він підготував З листопада 1711 р. у турецькому містечку Баба. Вона складалася з десяти статей. Сучасний дослідник козацької історії Т. Чухліб зазначає, що на переговорах генеральна старшина мала відстоювати такі основні положення: 1) Османській імперії необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, який обирається вільними голосами; 3) Османська імперія не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитися від претензій на Україну; 5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною; 6) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо.
Ця інструкція була підготовлена в трьох варіантах, які різнилися між собою пунктом про те, під чиєю протекцією має перебувати незалежна Українська козацька держава, тобто хто мав бути гарантом її незалежності. У першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання піти під заступництво султана; третій варіант не розголошувався, і його тримав при собі член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити побажання П. Орлика лише за певних обставин.
Українську делегацію зустріли в столиці Туреччини доброзичливо, але переговори в Стамбулі велися паралельно і з українською делегацією, і з московськими представниками, які мали протилежні інтереси.
Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим неабияк стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії, і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру», — писав у листі до свого царя П. Шафіров.