17 лютого 1600 року в Римі, на майдані Квітів, спалахнуло варварське багаття, у полум’ї якого стояв звинувачений у єресі колишній францисканський чернець, «гігант ученості, духу й характеру» Джордано Бруно. «Існують… незліченні сонця, незліченні землі, котрі крутяться довкруж своїх сонць так само, як наші планети крутяться навколо нашого Сонця», — писав мислитель у своїй чудовій книзі «Про безконечність, всесвіт і світи». Отці-єзуїти домагалися, як тільки вони могли домагатися, зречення від «головного єретика». «Всі льодовики Кавказу не в силах охолодити вогню мого серця», — відповів пристрасний прихильник коперниканської системи своїм катам.
Через два століття Бруно було споруджено пам’ятник. «Від століття, яке він передбачав, на тому місці, де спалахнуло вогнище», — написано на одному з каменів.
У той час, як на майдані Квітів йшла страшна екзекуція, на мансарді одного із римських особняків ще молода, але вже посивіла людина ладнала дивовижну трубу, сенсацію віку. Мине трохи часу, і «диявольське око» Галілео Галілея кине церковних богословів у лихоманку. Не на словах, а на ділі, на практиці підтверджувалася геліоцентрична система Коперника. За допомогою астрономічної труби Галілей підтвердив передбачення попередників. «Вони провиділи, я побачив, хочу, щоб усі побачили», — говорив перший астроном-практик.
Католицька церква не могла не зацікавитися небезпечним дослідником неба. Галілея після тривалого гоніння оголосили «боговідступником», викликали на церковний суд. Тут сімдесятирічного астронома примусили стати на коліна і зректися своїх поглядів. Земля, мовляв, непорушна! Учений виконав цю вимогу. «І все ж вона крутиться», — говорили його очі, в яких зоріли відблиски далеких світів.
Віра в наявність позаземного життя була такою великою, що навіть Сонце вважали населеним. Одним із таких оптимістів був творець закону всесвітнього тяжіння Ісаак Ньютон. Навіть знаменитий астроном Вільям Гершель, той, що відкрив планету Уран і визначив загальну форму нашої Галактики, запевняв, що сонячні плями — це просвіти у хмарах, крізь які сонячні мешканці можуть милуватися зоряним небом…
Та найбільша підозра щодо наявності розумного життя висловлювалась про четверту планету Сонячної системи, «верхнього сусіда» Землі — Марса. Чому? Звідки це припущення? Як можна було «нагородити» життям планету, що мала назву бога війни — нищителя всього живого? Все пояснюється дуже просто — і в Землі, і в Марса багато однакових рис, а саме: спільномірні маси і розміри; однакова тривалість діб і тотожні нахили осей обертання, що зумовлює чергування пір року; в обох планет є атмосфери і полярні шапки, де відбуваються сезонні зміни… Хіба цього не досить, щоб життя на червоній планеті еволюціонувало до рівня земного, а можливо, навіть і більше — значно випередило його?
Ні, не досить. Таке теоретизування на рівні аналогій мало під собою вельми хисткий грунт. Потрібні були всебічно обгрунтовані, незаперечні докази. І вони… не забарилися. Тільки чи стали вони справжніми доказами? Проте не будемо забігати наперед. Перекажемо події у всій їхній послідовності.
У сімдесятих роках XIX століття після чергового протистояння Марса весь земний світ облетіли слова «марсіанські канали». Облетіли і надовго заполонили бурхливу уяву мешканців голубої планети, які давно нудилися за братами по розуму. Честь першовідкривача марсіанських «каналів» присудили відомому нам італійському астроному Джованні Скіапареллі, який справді в 1877 році спостерігав на марсіанській поверхні систему дивних геометрично правильних ліній. Відтоді і по-сьогодні його ім’я незмінно фігурує поряд із горезвісними «каналами». Проте ця слава Скіапареллі незаслужена. Куди більший його пріоритет у вивченні Меркурія, Венери, метеорних потоків та інших небесних тіл.
А каналоподібні смуги на червоній планеті вперше побачив ще в 1859 році, за вісімнадцять літ до Скіапареллі, його старший колега, директор зоряної обсерваторії Римського єзуїтського колегіуму Анджело Секкі. Він назвав їх «kanali». Це слово вельми необачно вжив пізніше Скіапареллі. Італійською мовою воно означало «природне русло», «протока».
Коли це відкриття почало поширюватися по світу, італійське слово «капаїі» переклали англійською мовою у буквальному розумінні — як «канал», тобто «штучна гідротехнічна споруда». Термін набув діаметрально протилежного змісту.
Так з необачності Джованні Скіапареллі і вини перекладачів сталася фатальна помилка, котра послужила першим вагомим І, як здавалося спочатку, вельми незаперечним доказом наявності життя на Марсі. Та ще й якого — розумного, високоорганізованого, здатного на створення колосальних споруд, яким земні будови негодні й у слід ступити.