Через два роки до його лона стартувала ціла кавалькада вивідувачів — «Марс-4, -5, -6, -7». Четверта станція пролетіла мимо планети на відстані 2200 кілометрів. П’ята стала штучним супутником Марса і здійснила цілий комплекс досліджень — фотографувала планету, визначала склад, температуру і тиск атмосфери, виявляла структуру і теплові особливості грунту, вивчала магнітне поле. З двох останніх станцій, яким належало доставити на Марс посадочні апарати, м’яку посадку здійснив тільки блок «Марса-6». Вперше в історії космічних досліджень він передав чітку інформацію про параметри атмосфери планети.
Дослідження червоної планети вели й американські вчені. У 60-х роках до Марса було послано чотири апарати — «Марінер-3, -4, -6, і -7». Політ третьої станції був невдалий. Решта передали знімки Марса, дуже схожі на зображення мертвої поверхні Місяця. Де ви, марсіани? Де ваші канали, квітучі оазиси, родючі ниви? Навіщо було пускати землянам пил ув очі?
І все ж земляни не зупинялися — посилали до омріяної планети апарат за апаратом, хоч не завжди й успішно. Скажімо, політ «Марінера-8» обірвався ще під час його запуску. Зате «Марінер-9», діставшись до Марса, став його штучним супутником.
На той час пилова буря, ніби втомившись закривати від допитливих очей землян істинне обличчя войовничого сина Зевса, вщухла. Настала ясна погода, і «Марінер-9» почав передавати на Землю цінну, але вже знайому інформацію. Ті ж кратери, каньйони, гірські хребти, розлогі рівнини, вулкани, полярні шапки — жодних ознак існування розумних істот. Мертва планета! Абсолютно мертва?..
На це мали дати відповідь спеціальні автоматичні лабораторії, які б опустилися на планету і повели звідти репортажі. Ними стали посадочні модулі американських космічних станцій «Вікінг-1» і «Вікінг-2».
Перший «репортер» опустився на червону планету 20 липня 1976 року. Через місяць тишу марсіанських краєвидів порушив його двійник. Обидва апарати передали панорами тих місцевостей, де вони десантувались. Що ж побачили земляни? Піщані дюни, камінні брили, гірські хребти…
Американська преса багато тоді писала про марсіанську одіссею «Вікінгів». Ось стислий переказ однієї з публікацій.
…7 годин 30 хвилин ранку за марсіанським часом. Кам’яниста з піщаними насипами пустеля. На одному з пологих схилів видніється чужорідне тіло — наїжачений антенами, кронштейнами і фотокамерами апарат, схожий на земного жука.
Далеко маленьке Сонце ледь піднялося за обрієм, і тому тіні посилюють контрасність предметів. Оскільки на земній кулі було немало подібних пустель, то для спостерігача передачі знімків з Марса на Землю ландшафт сусідньої планети так нагадував земні пейзажі, що він мимоволі вигукнув: «Я вже чекав, що ось-ось з’являться верблюди!»
Та ось надійшло перше метеозведення про погоду на Марсі: слабкий до 7 метрів на секунду вітер, тиск — 8 мілібар, невелика хмарність, температура вранці — 86 градусів морозу, вдень — 30…
Були також передані результати хіміко-біологічного аналізу марсіанського грунту на предмет з’ясування старого, як світ, питання: «Чи є життя на Марсі?»
«Згадайте, що потрібно для життя у нашому розумінні, — повідомляв кореспондент ЮПІ з центру управління. — Потрібна енергія — вона є (у вигляді сонячного світла); потрібна вода — вона теж є; потрібний вуглець, якого вдосталь; і потрібні фосфор і фосфати, які, напевне, зустрічаються в породах».
Здавалося, все було для виникнення життя. Але чи було саме життя?
Обидва земні «жуки», взявши зразки марсіанського грунту, помістили їх в спеціальні «інкубатори». Твердь чужої планети, одвічна земля «марсіан», була піддана впливові потужних променів світла, водяної пари і спеціальної живильної суміші, названої «курячим бульйоном». Що малося на меті? Якщо в пробах грунту були живі організми, вони мали зреагувати на ці всесильні стимулятори і, як кажуть, виказати себе. Але… Одна спроба, друга, третя… Марно! І цього разу однозначної і остаточної відповіді на горезвісне питання Земля не дістала. Думки вчених розійшлись. Довелося знову чекати, чекати 12 довгих років.
І ось настав липень 1988 року. З космодрому Байконур стартували два космічні апарати типу «Фобос» — перші представники нового покоління радянських міжпланетних станцій. Їхнє завдання — дослідження марсіанського супутника Фобоса. У здійсненні цього грандіозного проекту зголосились взяти участь учені багатьох країн.
Через сім місяців після старту земні посланці мали вийти на еліптичні орбіти навколо червоної планети, а потім на кругові, близькі до орбіти Фобоса. Але, як відомо, до далекого Марса дістався тільки один апарат — «Фобос-2». Перша станція через два місяці польоту «відмовилась» відповідати на поклики Землі. З нею було проведено 39 сеансів зв’язку, в ході яких проводились дослідження Сонця і міжпланетного простору. З допомогою розробленого спеціалістами телескопа-коронографа «Терек» було одержано більш як 140 рентгенівських зображень Сонця. Вони містять унікальну інформацію щодо структури і динаміки активних областей в атмосфері нашої зірки.