2 вересня 1988 року черговий запланований сеанс радіозв’язку із станцією «Фобос-1» не відбувся. Спроби відновити зв’язок, відшукати «втікачку» результатів не дали.
Що ж сталося з першою станцією? Виявляється, на її борт було передано помилкову команду (у цифровому коді не вистачало всього одного знаку), в результаті чого вийшла з ладу система орієнтації апарата на Сонце. Панелі сонячних батарей дедалі менше й менше отримували енергії, і вся станція таким чином знеструмилась. Покірна силі всесвітнього тяжіння, вона тепер десь лине мовчазною домовиною по одній тільки їй відомій орбіті. Можливо, колись, через сотні років, коли земляни вільно пересуватимуться по Сонячній системі, хтось і наткнеться на космічну пропажу XX століття, якщо якісь сліпі сили космосу не зруйнують її.
Ще більше випробування чекало на другу станцію. Прийнявши естафету марсіанського польоту від своєї нещасної посестри, вона, залишившись самотиною серед крижаного космічного океану, успішно досягла мети. На початку лютого 1989 року на Землю полинули унікальні знімки марсіанської поверхні. Розміщені на борту станції прилади не були безробітними пасажирами. Було здійснено абсолютно новий експеримент — одержання теплової карти Марса з високою детальністю, що дає змогу розрізняти температуру окремих утворень на його поверхні: кратерів, долин, тріщин тощо. Виконав цю роботу прилад, що дістав назву термоскан. Його земним аналогом є тепловізор, чутливий до теплових, інфрачервоних променів.
Облетівши кілька разів планету, земний розвідник 11 лютого 1989 року завершив унікальну зйомку марсіанської поверхні протяжністю близько 800 кілометрів. Попереду був Фобос. Поки на Землі опрацьовували фотографії, «Фобос» пішов на зближення зі своїм тезкою. Отоді й почався драматичний, мало не сенсаційний розвиток подій.
Коли на Землі вчені проявили знімки з зображенням марсіанської поверхні і порівняли їх з тими, що раніше передали радянські та американські міжпланетні станції «Марс» і «Марінер», вони очам своїм не повірили. На знятій «Фобосом» фотографії чітко вирізнялися загадкові утворення, яких раніше не було на карті Марса. Одне з них, еліпсовидне, за конфігурацією було схоже на інверсійні сліди від старту ракети. Якої ракети? Марсіанської? Земної? Чи ще чиєїсь? Вчені тільки руками розвели.
Запитали у «Фобоса», який вже наближався до однойменного супутника Марса, на який мав десантувати двох роботів-фобосходів (до речі, прототип цих робтів вже працював на очищенні даху Чорнобильської АЕС від радіоактивних уламків). Але «Фобос» не міг дати ніякої відповіді. Сталося непередбачене. Як тільки на Землю полинули нові знімки марсіанської поверхні з дивовижними утвореннями, яких раніше не було, земний розвідник раптово замовк, ніби хтось його зумисне вимкнув. Востаннє довелося вийти з ним на зв’язок, коли він був десь за 200 кілометрів від Фобоса і мав передати кольорові зображення його поверхні. Що з ним сталося — невідомо. Як невідома і його подальша доля.
Безумовно, земляни на цьому не зупиняться. До Марса полинуть нові апарати. Але випадок з «Фобосами» ще раз нагадав, що космічні траси не встелені трояндами, що там на кожному кроці чигають небезпеки.
Що побачать І з чим зустрінуться нові автоматичні посланці Землі — покаже час. А поки що наводимо слова академіка О. І. Опаріна: «Чи є життя на Марсі? Дуже хочеться, щоб воно було. Звичайно, атмосфера Марса вельми розріджена, її пронизує ультрафіолет, там панує різка зміна температур, — коротше кажучи, дуже важкі умови для життя земних організмів. Але, можливо, у такому світі існують специфічні мікроорганізми, І їх відкриття стало б подією в науці — у нас було б два «екземпляри» життя. Та навіть коли цього не станеться, дуже важливо для з’ясування виникнення життя на Землі визначити, на якому етапі перебуває там еволюція вуглецевих сполук. Цілком можливо, що вона на тому ж рівні, на якому була мільйони літ тому на Землі. Дослідження планет, і зокрема Марса, в ім’я Землі — у цьому головний зміст роботи радянських і американських апаратів у космосі».