— Чи й не робота — виловлювати каміння. Не могли без нас обійтися.
Обачливий Зоров приструнив своїх вихованців:
— Що за каверзування? Це вам не лабораторні вправи, де кожен застрахований від будь-яких несподіванок, а справжня робота, чуєте, справжня. Космос у реалі.
Він швидко привів загін у район «каменоломень», висадився на найбільшому астероїді Церері, розселив своїх безвусих по одномісних літаючих танкетках і повів їх на полювання.
— Не захоплюйтесь надто. Беріть посильну роботу.
Тут уже працювала група виловлювачІв. Вони наздоганяли летючі брили, вмикали потужні гравітаційні установки і, захопивши черговий трофей, транспортували до Марса, де з кам’яних уламків виникали нові фобоси і деймоси.
З прибуттям нового загону робота пришвидшилася. Зоров уважно стежив за діями своїх учнів — чудова нагода прозондувати кожного.
Здійснивши кілька контрольних польотів до Марса і пересвідчившись, що його пілоти освоїлися, що вони так би мовити не ликом шиті, капітан повернувся до Цереру і звідти керував роботою. Час від часу виходив на зв’язок із своїми буйняками, і ті, збуджені й розшалілі, бадьоро, аж з підлетом рапортували про результати ловів.
— Я — «Веста». Роблю п’яте захоплювання. Силова установка працює, як циклоп. Здається, цілу планету міг би запетлювати.
— «Веста», киньте безглузді жарти. Вам ще далеко до циклопа.
— Говорить «Титан». Щойно повернувся з Марса. Бачив нашу роботу. Чому б не створити такі місяці і навколо Землі?
— Тебе забули спитати. Займайся, чим доручено.
— Я — «Гермес». За третім заходом потрапив у густий рій метеорів. Вчасно поставив під їх зливу захоплену гору. Лови продовжую.
— Браво, «Гермесе». Не підставляйте під удари тільки своєї голови.
«Ох і відважці, — всміхнувся Зоров. — Космічні мисливці, діти Галактики. Дай їм волю — вони й на Сонце замахнуться».
Тривожний подзвін обірвав його думки. На екрані з’явилося чітко окреслене обличчя головного координатора Церери:
— Капітане, біда — один з ваших потрапив у пастку…
— Хто?
— Здається, «Веста».
— Що з ним?
Чекаючи на відповідь, Зоров рвійним порухом увімкнув канал зв’язку з «Вестою».
— Спалив гравітаційну установку.
— Взяв надмірний вантаж?
— Напевне. Тепер не може відірватися від астероїда.
— Діти Галактики, — спересердя мовив Зоров. — Циклопи! Поліфеми! Беру «Весту» на себе.
Через кілька хвилин на екрані сплила велетенська кам’яна гора, що стрімко неслася в космічні провалля. До її монолітних грудей безпорадно прилипла жертва — літаюча танкетка. Зоров поглибив зображення.
— Що — влип? — мовив він, коли телеоб’єктив заглянув у кабіну пілота. — Говорив же, щоб брали здобич по плечу. Циклоп мені знайшовся!
— Даруйте, капітане!..
Такого тут ще не траплялося. Ще ніхто не ставав бранцем космічного тіла, що, вільне й нестриножене, покірне одному тільки всесвітньому тяжінню, мчало у безвість. Тим-то головний координатор і звернувся до Зорова. Капітан знав, що робити.
— Дайте точні координати «Вести». Вилітаю навздогін.
Коли Зоров був уже на півдорозі до підступного астероїда, його обігнала літаюча танкетка. «Хтось із виловлювачів», — визначив капітан. Спробував зв’язатися. Не відповіли. Обізвалися вже на підльоті до астероїда:
— Я — «Ікар». Вертайте, капітане, назад. Ви не маєте права важити своїм життям. Я спробую врятувати «Весту».
Зв’язок обірвався.
«Що за відчайдуха? — подумав Зоров. — Благодійник який!»
Він посилив видимість на екрані, спіймав зображення астероїда, розшукав потерпілу «Весту». Бачив, як поблизу неї м’яко сіла ще одна танкетка. З неї вийшов у скафандрі чоловік. Небавом їх було двоє. Ось вони один за одним піднялися в тісну кабіну апарата, що прилетів.
«Безглуздя! — стиснув поруччя крісла Зоров. — Апарат же розрахований на одного пілота. Вони не злетять, а якщо й злетять…»
— «Ікаре», «Ікаре», ні в якому разі не злітайте! Стіснені, ви не зможете навіть рукою поворухнути, не те, щоб керувати апаратом. Зачекайте мого прильоту…
Спливло кілька секунд. Нарешті астероїд обізвався:
— Я — «Ікар». Ваша правда, капітане. Я поквапився. Хотів якнайкраще — врятувати «Весту», убезпечивши вас від ризику, а вийшло…
— Хто ви, «Ікаре»?
— Асонов, політ внутрішніх маршрутів… Отоді вони й познайомилися. Як це було давно!
Шкода, що їхні шляхи розійшлися.