Однодумець відкрив очі. Відвернувся й подивився кудись удалечінь.
— Не кажи нічого, — попросив він (хоч я й не вимовив більше ні слова). — Мені треба подумати.
Запала довга тиша, й нарешті Однодумець начебто ухвалив якесь рішення.
— Сідай, — промовив він.
Ми разом сіли на Хідник у Залі. Я схрестив ноги, а він зігнув коліна й притулився спиною до Порожнього Постаменту.
На обличчі Однодумця читалася якась сердита похмурість. Здавалося, йому важко на мене дивитися. Із цього я здогадався, що він гнівається, та силкується цього не показувати.
Він кашлянув і стримано промовив:
— Гаразд. Є три причини — три, — з яких пошук знання не слід припиняти. Я розберу їх усі, і наприкінці ти, гадаю, побачиш, що я маю рацію. Мені лише треба, щоб ти мене послухав. Ти ж можеш послухати, так?
— Звісно, — відповів я. — Назви мені ці три причини.
— Гаразд, перша причина така. Можливо, тобі здається, ніби мої діяння вельми егоїстичні: я намагаюся добути знання для себе. Але насправді все геть інакше. Пошук, у який ми з тобою вирушили, — це направду видатний задум. Потужний. Один із найважливіших в історії людства. Знання, якого ми шукаємо, — не новина. Воно старе. Дуже старе. Колись давно люди володіли ним і використовували його для великих звершень, чудовних звершень. Їм варто було триматися за нього. Варто було його поважати. Але ні. Вони покинули його заради того, що назвали прогресом. І повернути це знання маємо ми. Ми робимо це не для себе — ми робимо це для людства. Щоб повернути те, що людство здуру втратило.
— Розумію, — відповів я. (Це й справді виставляло ситуацію в дещо іншому світлі.)
— Особисто ж я, — продовжив Однодумець, — гадаю, що цей пошук достатньо важливий, просто-таки життєво необхідний, щоб я мусив іти далі. Будь-що-будь. Я не маю вибору. Якщо ти вирішив припинити пошуки, що ж, тоді нам, гадаю, вже не бути колегами. Наші зустрічі по вівторках і п'ятницях — вони припиняться. Бо яка з них тоді користь? Я займуся своїми дослідженнями, а ти, — він невизначено помахав рукою, — робитимеш те, що робиш. Маю сказати чітко, що такого я, звісно, не хочу, але доведеться дійти до цього. Тож ось вона, друга причина.
— О! — вимовив я. Мені й на думку не спадало, що ми з ним перестанемо бути колегами. — Але ж робота з тобою — чи не найбільше задоволення в моєму житті!
— Знаю, — відповів Однодумець. — І в мене, звісно, так само, — він трохи помовчав. — А тепер я маю назвати тобі третю причину. Але перед цим ти маєш почути ще дещо. — Він уважно придивився до мого обличчя, неначе щось шукаючи. — Це — найважливіше, що я маю сказати. Піранезі, ти вже не вперше кажеш мені, що хочеш припинити пошук знання. Я вже не вперше пояснюю, чому це неправильно. Усе, що ми тільки-но сказали, ми вже говорили раніше.
— Я… Що? — перепитав я та вражено кліпнув на нього. — Що?.. Ні. Ні. Це неправда.
— Ні, на жаль, правда. Розумієш, лабіринт збиткується з розуму. Змушує забувати. Якщо не бути обережним, він начисто зруйнує твою особистість.
Я сидів отетерілий.
— І скільки разів ми це казали? — врешті запитав я.
Однодумець замислився на мить.
— Зараз — утретє. Є певна закономірність. Думка, аби припинити пошук знання, вочевидь, приходить до тебе приблизно раз на вісімнадцять місяців, — він позирнув на моє лице та співчутливо промовив: — Знаю, знаю. Це важко усвідомити.
— Але я не розумію! — обурився я. — У мене чудова пам’ять. Я пам’ятаю кожну Залу, яку хоч раз відвідав. А їх сім тисяч шістсот сімдесят вісім.
— Ти ніколи не забуваєш нічого про лабіринт. Саме тому твій внесок у мою роботу такий цінний. Але інше ти забуваєш. А ще ти, звісно, губиш лік часу.
— Що? — вражено промовив я.
— Час. Ти постійно губиш йому лік.
— В якому сенсі?
— В такому. Ти плутаєш дні й дати.
— Ні, не плутаю, — обурено відповів я.
— Так, плутаєш. Чесно кажучи, це трохи дошкуляє. Мій графік постійно заповнений ущерть. Я приходжу зустрітися з тобою, а тебе ніде не видно, бо ти знову загубив один день. Мені багато разів доводилося тебе виправляти, коли твоє сприйняття часу втрачало синхронізацію.
— Синхронізацію з чим?
— Зі мною. З усіма іншими.
Я був ошелешений. Я йому не вірив. Але й не міг не вірити. Я не знав, що думати. Але, попри мою невпевненість, одне було ясно. Залишалося те, на що цілком можна покластися: Однодумець чесний, шляхетний і працьовитий. Він не бреше.
— Але чому не забуваєш ти? — спитав я.
Однодумець завагався на мить і обережно вимовив:
— Я вживаю заходів безпеки.
— А я не можу їх уживати?