Він пронизав мене поглядом ясного й лихого ока, напівприкритого повікою.
— Урешті ми всі заплатили жахливу ціну. Моєю ціною була в’язниця. О, так… Гадаю, вас це шокує. Хотів би сказати, що все це непорозуміння, та я направду скоїв усе, в чому мене звинуватили. Якщо зовсім чесно, то й багато чого іншого, про що вони так і не дізналися. Хоча знаєте що? В’язниця припала мені до душі. Там я зустрів просто дивовижних людей. — Він трохи помовчав і запитав: — Кеттерлі розповідав вам, як було створено цей світ?
— Ні, сер.
— Ви хотіли б це знати?
— Дуже, сер, — відповів я.
Моє зацікавлення його, схоже, втішило.
— Тоді я розповім. Бачте, це почалося ще в мої молоді літа. Я завжди був незмірно геніальнішим за однолітків. Перше моє велике осяяння сталося, коли я усвідомив, як багато людство втратило. Колись чоловіки й жінки були здатні обертатися на орлів і перелітати на величезні відстані. Вони спілкувалися з річками й горами й одержували від них мудрість. Вони відчували обертання зір у себе в свідомості. Мої сучасники цього не розуміли. Усі вони були залюблені в ідею прогресу й вірили, що все нове має бути краще за старе. Неначе хронологія є мірилом чеснот! Проте мені видавалося, що мудрість древніх не могла просто зникнути. Ніщо не зникає просто так. Це взагалі неможливо. Я уявляв, що зі світу неначе витекла певна енергія, й думав, що вона мала кудись переходити. Саме тоді до мене дійшло, що мають існувати інші місця, інші світи. А тоді я взявся їх шукати.
— І знайшли, сер? — запитав я.
— Так. Я знайшов цей. Його я називаю Світом-Відтокою: його створили ідеї, що витікали з іншого світу. Цей світ не міг би існувати, якби той, інший не існував до нього. Чи залежить доля цього світу й досі від існування першого, я не знаю. Усе це є у книжці, яку я написав. Вам, певно, не випало її прочитати?
— Ні, сер.
— Шкода. Вона страшенно добра. Вам сподобалася б.
Поки старий говорив, я надзвичайно уважно його слухав і намагався збагнути, хто він. Він сказав, що не є 16, але мені бракувало наївності, щоб повірити йому без інших доказів. Однодумець казав, що 16 лихий, тож 16 міг і збрехати про себе. Але, поки старий говорив, я дедалі більше впевнювався в тому, що він каже правду. Він не 16. Я міркував так: Однодумець казав, що 16 проти Розуму й Наукових Відкриттів. На старого це не було схоже. Він так само пристрасно любив науку, як і ми. Він знав, як було створено Світ, і жадав передати ці знання мені.
— Скажіть-но, — промовив він, — Кеттерлі досі вважає, ніби тут міститься мудрість древніх?
— Ви про Велике й Таємне Знання, сер?
— Саме про нього.
— Так.
— І він досі його шукає?
— Так.
— Як кумедно, — сказав він. — Кеттерлі ніколи його не знайде. Його тут немає. Воно не існує.
— Я вже починав про це здогадуватися, — зізнався я.
— Тоді ви значно розумніші за нього. Думка, що воно заховане тут… Боюся, її він також підхопив від мене. Ще не бачивши цього світу, я думав, що знання, котрі його створили, якось та будуть тут, лежатимуть десь — просто підходь і бери. Звісно ж, діставшись сюди, я негайно збагнув, як це абсурдно. Уявіть воду, що тече під землею. Вона рік за роком протікає в одних і тих самих тріщинах і сточує камінь. Кілька тисячоліть по тому утворюється система печер. Але води, яка її і створила, вже немає. Вона давно зникла. Просочилася в землю. Те саме тут. Але Кеттерлі — егоїст. Він завжди думає про користь. Не може уявити, як це існує щось таке, чим він не може скористатися.
— Тому тут і стоять Статуї? — запитав я.
— Чому тут стоять Статуї?
— Статуї існують, тому що втілюють Ідеї та Знання, які витекли з іншого Світу в цей?
— О! Я про це ніколи не думав! — задоволено промовив він. — Яке розумне спостереження. Так, так! Гадаю, це цілком імовірно! Можливо, в якійсь віддаленій частині лабіринту просто зараз утворюються статуї застарілих комп’ютерів! — Він трохи помовчав. — Мені не слід затримуватися. Я надто добре знаю, що буває, якщо залишитися тут надовго: амнезія, цілковитий психічний занепад і так далі. Хоча мушу сказати, що ви розмовляєте напрочуд зв’язно. Бідолашний Джеймс Ріттер наприкінці ледве вимовляв ціле речення, а пробув він тут і наполовину не так довго, як ви. Ні, насправді я прийшов сказати вам ось що… — Він узявся холодною, кістлявою, тонкошкірою рукою за мою долоню, а тоді різко шарпнув мене до себе. Від нього пахло папером і чорнилом, чудовим поєднанням фіалки й анісу, а за цими пахощами ховався легкий, але дуже характерний слід якоїсь нечистоти, мало не фекалій. — Дехто вас шукає, — промовив він.