— 16? — запитав я.
— Нагадайте, що ви маєте на увазі під цим.
— Шістнадцяту Людину.
Він схилив голову набік у задумі.
— Та-а-ак… Так. А чому б ні? Скажімо, це й справді «16».
— Але я гадав, що 16 шукає Однодумця, — відповів я. — 16 — це ворог Однодумця. Так казав Однодумець.
— Однодумець?.. А, так, Кеттерлі! Ні, ні! 16 не шукає Кеттерлі. Розумієте, що я маю на увазі, кажучи, що він егоїст? Він думає, що все стосується його. Ні, 16 шукає вас. 16 цікавиться, як вас знайти. А я, хоч і не маю особливої охоти тішити 16 — та й кого завгодно, — радий підставити підніжку Кеттерлі. Ненавиджу його. Останні двадцять п’ять років він зводив на мене наклепи перед кожним, хто готовий був слухати. Тож я надзвичайно докладно поясню 16, як сюди дістатися. Дам детальні вказівки.
— Сер, будь ласка, не робіть цього, — попросив я. — Однодумець каже, що 16 — це лиха людина.
— Лиха? Я так не сказав би. Не лихіша за інших. Ні, вибачайте, але я просто мушу підказати 16 шлях. Хочу пустити лисицю в курник, а немає кращого способу зробити це, ніж послати 16 сюди. Звісно ж, завжди є можливість — і, правду кажучи, цілком реальна, — що 16 ніколи сюди не дістанеться. Без поводиря сюди може прийти дуже небагато людей. Ба більше, єдиною людиною на моїй пам’яті, якій це вдалося, крім мене самого, була Сільвія Д’Аґостіно. Вона неначе мала хист прослизати, якщо ви розумієте, про що я. Кеттерлі це давалося просто жахливо, навіть після того, як я багато разів йому показав. Він ніколи не міг дістатися сюди без обладнання — без свічок і стійок, що зображали би двері, без ритуалу й усіляких дурниць. Що ж, гадаю, ви бачили все це, коли він привів вас сюди. Сільвія ж могла просто втекти щомиті. Ось вона тут. А ось уже там. Таке вміють деякі тварини. Коти. Птахи. А на початку вісімдесятих у мене була мавпа-капуцин, яка могла знайти шлях коли завгодно. Я підкажу шлях 16, а опісля все залежатиме від обдарованості 16. Ви маєте пам’ятати, що Кеттерлі боїться 16. Що ближче підходитиме 16, то небезпечнішим ставатиме Кеттерлі. Ба більше, я взагалі не здивуюся, коли він вдасться до насильства. Можливо, вам варто відвернути небезпеку, вбивши його абощо. — («Абощо» чоловік вимовив як «абошшшо».) Старий усміхнувся мені. — А зараз я піду, — сказав він. — Ми більше не зустрінемося.
— Тоді хай ваші Шляхи будуть безпечними, сер, — сказав я, — ваша Долівка — цілою, а Будинок наповнить ваші очі Красою.
Він трохи помовчав. Здавалося, він розглядає моє лице, і тоді йому блиснула остання думка.
— Ви знаєте: я не шкодую, що відмовив, коли ви просили мене про зустріч. Отой ваш лист… Я подумав, що його написав нахабний малий гівнюк. І ви, напевно, тоді таким і були. Але зараз… Чарівно. Просто чарівно.
Він узяв плащ, який лежав жужмом на Хіднику. А тоді неквапом покрокував до Дверей, які вели до Другої Східної Зали.
Я роздумую над словами Пророка
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Звичайно ж, ця несподівана зустріч викликала в мене сильний захват. Я негайно пішов по цей Щоденник і записав усе. Долучив до запису заголовок «Пророк», оскільки той чоловік, найпевніше, був саме ним. Він пояснив Сотворіння Світу й розповів мені дещо інше — таке, що міг знати лише Пророк.
Я взявся ретельно вивчати його слова. Багато чого я не розумів, хоча, гадаю, це нормально: пророки мають дуже видатний розум, а їхні думки ходять дивними шляхами.
«Я не маю наміру залишатися. Я просто тут проходжу».
Із цього я виснував, що він мешкає у Далеких-Далеких Залах і має намір негайно туди повернутися.
«Я розумію, як ви могли дійти висновку, буцімто я “16”. Але це не так».
Я вже визначив, що це твердження правдиве. Можливо (я дав собі волю з припущеннями), Пророк вірить, буцімто п’ятнадцять людей, які мешкали в моїх Залах, слід уважати однією групою Людей, тоді як у Далеких-Далеких Залах живе інша група, а його слід уважати одним із них. Можливо, серед своїх Людей він є Третьою чи Десятою Людиною. А може, взагалі має якийсь запаморочливо великий номер — скажімо, він Сімдесят П’ята Людина!
Але це вже точно фантазії, що не стосуються справи.
«Я прийшов сюди та послав сюди інших».
Чи міг Пророк послати до цих Зал декого з моїх Мертвих? Чоловіка з Риб’ячою Шкірою чи Складену Дитину? Суто теоретично. Ця заява, як і безліч інших заяв Пророка, наразі лишалася незбагненною.
«Урешті ми всі заплатили жахливу ціну. Моєю ціною була в’язниця».