Я був вражений. Навіть не уявляв, що хтось може бути таким лихим. Це лякало.
— І як мені захиститися? — спитав я.
— Так, як я вже казав тобі. Ховайся. Не дозволяй 16 себе побачити. А найголовніше — не слухай слів 16. Я знов і знов наголошую: це просто-таки життєво важливо. Ти маєш зрозуміти, що особливо вразливий для цієї… цієї сили, що нею володіє 16, оскільки ти вже й так психічно нестабільний.
— Психічно нестабільний? — перепитав я. — Що ти маєш на увазі?
На обличчі Однодумця промайнуло роздратування.
— Я ж тобі казав, — відповів він. — Ти дещо забуваєш. Повторюєшся. Ми говорили про це тиждень тому. Не кажи мені, що вже забув.
— Ні, ні, — запевнив я. — Я не забув.
Я замислився, чи не розповісти йому про свою гіпотезу, буцімто це його, а не моя пам’ять хибує, але тепер, зважаючи на всі обставини, видавалося, що це не на часі.
— Ну, що ж… — мовив Однодумець і зітхнув. — Це ще не все. Я маю сказати ще дещо й хочу, щоб ти зрозумів: для мене це так само боляче, як і для тебе. Якщо я дізнаюся, що ти слухав 16 і що 16 заразив тебе цим божевіллям, то це наражає на ризик мене. Ти ж розумієш? Є небезпека, що ти на мене нападеш. Ба більше, ймовірність цього дуже висока. 16 майже неодмінно спробує зманіпулювати тобою, щоб мені нашкодити.
— Нашкодити?
— Так.
— Який жах.
— Атож. А ще йдеться про твою гідність як людської істоти. Ти деградуєш, утратиш розум. Це дуже принизливо для тебе. Навіть уявити не можу, як ти захотів би існувати в такому стані. Правда ж?
— Так, — промовив я. — Так, гадаю, я не захотів би.
— Що ж, — сказав він і глибоко вдихнув. — За цих обставин, якщо я дізнаюся, що ти збожеволів, мені, мабуть, найкраще буде тебе вбити. Заради нас обох.
— Ого! — вигукнув я. Це було доволі несподівано.
Ненадовго запала тиша.
— А може, з плином часу, якщо мені допоможуть, я видужаю? — припустив я.
— Це малоймовірно, — відповів Однодумець. — І я в будь-якому разі не можу так ризикувати.
— А, — промовив я.
Знову запала тиша, тепер уже довша.
— Як ти мене вб’єш? — запитав я.
— Тобі не варто це знати, — сказав він.
— Так. Мабуть, не варто.
— Піранезі, не думай про це. Роби так, як я тобі сказав. За всяку ціну уникай 16 — і проблем у нас не буде.
— А чому ти не збожеволів? — запитав я.
— Що?
— Ти розмовляв із 16. Чому ти не збожеволів?
— Я вже казав тобі. У мене є певні способи самозахисту. До того ж, — мовив він, сумовито скрививши рота, — не можна сказати, ніби я геть невразливий. Бог свідок, зараз я через усе почуваюся напівбожевільним.
Ми знову поринули в мовчання. Гадаю, ми обидва перебували у стані шоку. А тоді Однодумець дещо натужно всміхнувся й постарався прибрати більш нормального вигляду. Йому блиснула думка.
— Звідки ти знав? — запитав він.
— Що? — промовив я.
— Здається, ти казав… Ти неначе казав, буцімто вже знаєш, що 16 тебе шукає. Саме тебе. Але як? Як ти міг це знати?
З його обличчя я зрозумів, що він намагається це збагнути.
Тепер настав час розповісти йому про Пророка. Слова вже крутилися на язиці. Я завагався й відповів:
— Це було мені відкрито. Будинком. Знаєш, як до мене приходять ці одкровення?
— А. Так. Авжеж. А що ти хотів мені сказати? Ти казав, що маєш розповісти мені дещо важливе.
Знову коротка пауза.
— Я бачив, як у Нижніх Залах, яких можна дістатися з Вісімнадцятого Вестибюля, плавав восьминіг, — відповів я.
— А, — промовив Однодумець. — Справді? Гарно.
— Таки гарно, — погодився я.
Однодумець глибоко вдихнув.
— Отже!.. Тримайся подалі від 16! І не божеволій! — Він усміхнувся мені.
— Можеш бути певен, що я триматимуся подалі від 16, — відповів я. — І не збожеволію.
Однодумець поплескав мене по плечу і сказав:
— Чудово.
Моя реакція на заяву Однодумця про те, що за певних обставин йому, можливо, доведеться мене вбити
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Мені пощастило! Я мало не розповів Однодумцеві про Пророка! А тоді він (Однодумець) сказав би: «Чому ти розмовляв із Незнайомцем, хоча пообіцяв мені, що не будеш? Невже не подумав, що це може бути 16?».
І як я відповів би? Я ж дійсно подумав, що то 16, коли розмовляв із ним. Дійсно порушив обіцянку, дану Однодумцеві. Цьому немає виправдання. Дякувати Будинку, що я йому не сказав! У кращому разі він вирішив би, що я не гідний довіри. У найгіршому це ще більше спонукало б його вбити мене.