Цього ранку я можу спокійніше поміркувати про те, що сталося.
Я змирився з тим, що раніше був дуже хворий. Найпевніше, я нездужав, коли залишав оті записи у своєму Щоденнику, бо інакше не наповнював би їх чудернацькими словами на кшталт «Бірмінґем» і «Перуджа». (Навіть тепер, пишучи ці слова, я знову починаю відчувати тривогу. В голові рояться образи: дивні, кошмарні, та водночас напрочуд знайомі. Приміром, слово «Бірмінгем» нагадує про різкий шум, раптовий рух, спалах кольору й мимобіжний образ веж і шпилів на тлі важкого сірого неба. Я намагаюся вхопитися за ці враження, дослідити їх глибше, та вони вмить блякнуть.)
Попри все це, я вважаю, що поквапився, відмахнувшись від цих двох записів як від маячні. Деякі слова — наприклад, «університет», — схоже, дійсно мають якесь значення. Я вважаю, що міг би дати чітке визначення «університету», якби серйозно взявся за це. Я трохи поміркував, чим це можна пояснити. Слово «науковець» я розумію, тому що по всьому Будинку розкидані Статуї Науковців із книжками й паперами в руках. Може, я екстраполював ідею «університету» (закладу, в якому збираються науковці) з них? Ця гіпотеза видається не надто задовільною, та на більше я зараз не здатен.
Також у записах містяться імена людей, чиє існування підтверджують інші докази. Пророк казав про Стенлі Овендена, тож це явно була реальна людина. Також Пророк намагався згадати ім’я симпатичного молодого італійця, та не зміг. Можливо, то був Мауріціо Джуссані. І нарешті, в обох записах згадувався такий собі «Лоуренс Арн-Сейлз», а я знайшов у Першому Вестибюлі листа від «Лоуренса».
Інакше кажучи, виглядає на те, що в цих записах безглуздя поєднується зі справжніми відомостями. Намагаючись дізнатися все можливе про людей, які жили раніше, я не мусив би ігнорувати це важливе джерело.
Очевидно, я багато чого забув, і тепер — краще за все поглянути цьому в очі — у мене є свідчення про періоди серйозного психічного розладу. Моє перше й найважливіше завдання — приховувати ці ґанджі від Однодумця. (Не думаю, що він наважиться вбити мене через них, але він точно ставитиметься до мене іще більш підозріливо, ніж зараз.) Майже настільки ж нагальною є потреба оберігати себе від повернення хвороби. Із цією метою я заповзявся краще дбати про себе. Я не маю поринати в наукову роботу настільки, щоб забувати рибалити й потім не мати чого поїсти. (Будинок надає чимало харчів для активної й заповзятливої людини. Виправдань голоду немає!) Я мушу докладати більше зусиль, лагодячи свій одяг і захищаючи ноги від холоду. (Запитання: чи можливо плести шкарпетки з морських водоростей? Сумнівно.)
Я замислився над зміною нумерації своїх Щоденників і дійшов висновку, що, найпевніше, виконав її сам. Це означає, що зникло двадцять Щоденників (двадцять!), — надзвичайно тривожна думка! І все ж припущення, що якісь Щоденники зникли, — цілком логічне. Мені (як я уже зазначав) приблизно тридцять п’ять років. Десять Щоденників, якими я володію, відповідають за п’ятирічний період. Де Щоденники з мого давнішого життя? І що я робив у ті роки?
Учора я подумав, що більше не захочу перечитувати Щоденники чи знаходити записи за Покажчиком. Уявив, як кидаю всі десять Щоденників і Покажчик у буйний Прибій, і уявив, як мені полегшає на душі після звільнення від них. Але сьогодні я спокійніший. Менше піддаюся страхові й паніці. Сьогодні я бачу, що є серйозні причини вивчати мої Щоденники уважно, навіть їхні божевільні частини — а може, особливо саме ті частини. По-перше, я завжди прагнув знати більше про людей, які жили на Світі, а Щоденники, хай як це збиває з пантелику, начебто справді містять реальні відомості про них — байдуже, як чудернацьки подані. По-друге, мені потрібно дізнатись якомога більше про власне божевілля, а саме про те, що його провокує та як можна вберегтися від нього в майбутньому.
Можливо, вивчаючи минуле на сторінках свого Щоденника, я зможу збагнути ці речі. А тим часом важливо визнати, що навіть просте читання Щоденника дещо провокує, викликаючи багато болісних емоцій і кошмарних думок. Я мушу діяти обережно й читати лише помаленьку.
Як Однодумець, так і Пророк стверджували, що сам Будинок є джерелом божевілля й забудькуватості. Вони науковці, люди розумні. Коли два таких бездоганних авторитети згодні між собою, то я, напевно, мушу приймати на віру їхні висновки. Причина мого забуття — це Будинок.
«Ти довіряєш Будинкові?» — питаю я себе.
«Так», — відповідаю я сам собі.
«А якщо Будинок змусив тебе забути, то змусив із поважної причини».
«Але я не розумію, яка тут причина».