Выбрать главу

Мене дивувало, що така людина, як 16, так залюблена в Руйнацію та Божевілля, користується такими гарними парфумами, повними Сонячного Світла й Щастя. Але потім я сказав собі, що це дурні думки. «Уважай це за попередження, — сказав я. — Будь насторожі. Лихі наміри не відображатимуться в 16 на обличчі. Цілком імовірно, що він буде приємним оку. Його поведінка буде товариською та улесливою. Саме так він збирається тебе знищити».

Кого ще вбити

ЗАПИС ВІД СЬОМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я розповів Однодумцеві про пахощі в Першому Вестибюлі. Він, на мій подив, сприйняв цю новину цілком спокійно.

— Ну, так, я починаю думати, що краще вже з цим покінчити, — сказав він, — аніж стирчати тут і чекати, коли все станеться. До того ж є шанси, що обернеться воно не так уже й погано.

— Але ж ти наче казав, що 16 — це велика загроза для нас, — уточнив я. — Ти ж наче казав, що він загрожує твоїй безпеці та моєму психічному здоров’ю.

— Це правда.

— Тоді що хорошого в тому, що він сюди прийшов?

— Загроза така велика, що нам залишається єдине — цілковито знищити 16.

— І як це зробити?

Замість відповіді Однодумець приставив до голови два пальці, зображаючи вогнепальну зброю, й видав звук: «Бах!»

Я був ошелешений.

— Не думаю, що зможу вбити людину, хай яку погану, — промовив я. — Навіть погані люди заслуговують на Життя. А якщо не заслуговують, то хай його забирає в них Будинок. Не я.

— Либонь, ти маєш рацію, — сказав Однодумець. — Я не певен, що зможу вбити когось власноруч, — він задумливо оглянув свої руки, розчепірив пальці й покрутив долоні. — Хоча спробувати було б цікаво. Скажу тобі от що. Я добуду вогнепальну зброю. Так буде легше, хай кому з нас доведеться це зробити. До речі, є ймовірність — невелика ймовірність, — що сюди може прийти хтось інший. Якщо раптом побачиш старого…

— …старого? — вражено перепитав я.

— …так, старого. Побачиш його — негайно скажи мені. Він нижчий на зріст за мене. Дуже худий. Блідий. Із важкими повіками й червоними вологими вустами, — Однодумець мимоволі здригнувся, а тоді сказав: — Не знаю, чому його тобі описую. Не можна сказати, ніби сюди попруть цілі орди стариганів.

— Чому? Ти і його збираєшся вбити? — стривожено запитав я. Я не мав сумніву, що Однодумець говорить про Пророка.

— Ну, ні, — відповів Однодумець і трохи помовчав. — Хоча, якщо вже на те пішло, пора комусь це зробити. Мене завжди вражало, що його ніхто не вбив, поки він сидів у в’язниці. Хай там як, сповісти мене, якщо його побачиш.

Я кивнув, постаравшись зробити це максимально байдужливо. Однодумець просив мене сповістити його, якщо я колись побачу Пророка, і не питав, чи я його вже бачив, тож я не зовсім брехав. Одне в цій новині було добре: Пророк повернувся до своїх Зал і цілком чітко сказав, що не має наміру приходити сюди ще.

Я знаходжу записи, залишені 16

ЗАПИС ВІД ТРИНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

У всіх Вестибюлях п’ять днів ішов невпинний сірий пролив-ний дощ. Світ був вогкий і холодний, а на Кам’яних Хідниках біля Дверей до Вестибюлів утворилися калюжі. Зали були повні щебету птахів, які прилетіли туди ховатися.

Я працював, скільки лиш міг. Лагодив рибальські сіті та практикувався в музиці. Але весь цей час на задвірках мого розуму трималася думка про те, що 16 тут і має намір звести мене з глузду. Я гадки не мав, коли це станеться, і відчуття було не з приємних.

Сьогодні дощ припинився. Світ знову повернувся до доброго Гумору.

Я попрямував до Шостої Північно-Західної Зали, де мешкає зграя граків. Побачивши мене, вони негайно спустилися з насиджених місць на Високих Статуях, кружляючи, ляскаючи крилами й перегукуючись між собою. Я розкидав шматки риби, щоб їх погодувати. Двоє птахів сіли мені на плечі. Один дзьобнув мене за вухо, аби перевірити, чи я, бува, не їстівний. Я засміявся. Стоячи посеред шуму та круговерті чорних крил, я не звертав уваги ні на що інше й попервах не бачив, що на Дверях праворуч від мене є мітка — скісна лінія, нанесена яскраво-жовтою крейдою. А тоді побачив її. Струсив птахів із себе й пішов на неї поглянути.

Колись давно я позначав отак крейдою Двері та Долівку, бо боявся загубитися. Так я вже не робив роками, та поглянувши на цю жовту риску, спершу подумав: напевно, це моя мітка, що якось пережила Потоп, Приплив, Вітер, Дощ, Туман. І водночас я розумів, що ніколи не володів жовтою крейдою. Маю білу, блакитну і трохи рожевої. Але жовта? Ні, такої не мав ніколи.