А тоді я побачив на Хіднику біля Дверей інші крейдяні мітки, цього разу білі.
Слова! Не слова Однодумця. Він рідко заходить так далеко від Першого Вестибюля. Ні, то слова якоїсь іншої людини. 16! Я трохи постояв на місці, намагаючись це осмислити. Таке ще не спадало мені на думку: 16 може лишати записи, які зводять людей з глузду! (Маю віддати належне його винахідливості. Не певен, що додумався б до такого сам.)
Але чи справді вони зроблять мене божевільним? Усі перестороги Однодумця стосувалися розмов із 16, слухання 16. Хіба не ймовірно, що небезпека криється в якійсь властивості голосу 16? Може, писане слово безпечне? (Я усвідомив, що Однодумець висловлювався до прикрості розпливчасто.)
Мій погляд сторожко опустився. Я прочитав:
13-ТЕ ПРИМІЩЕННЯ ВІД ВХОДУ. ШЛЯХ НАЗАД ТАКИЙ. ПРОЙТИ В ЦІ ДВЕРІ Й НЕГАЙНО ЗВЕРНУТИ ЛІВОРУЧ. ПРОЙТИ У ДВЕРІ ПОПЕРЕД СЕБЕ, А ТОДІ ЗВЕРНУТИ ПРАВОРУЧ. ТРИМАТИСЯ ПРАВОЇ СТІНИ. ПРОПУСТИТИ ДВОЄ ДВЕРЕЙ, А ТОДІ…
Вказівки. Це лише вказівки.
Начебто не так уже й небезпечно. Я зупинився й пошукав у собі ознаки божевілля чи схильності до саморуйнування. Нічого не знайшовши, став читати далі.
То були вказівки, як із Шостої Північно-Західної Зали дістатися Першого Вестибюля. Хоча сам Шлях був дещо звивистий, указівки були чіткі, точні, доладні, а самі літери — прямі, рівні та приємні для ока.
За допомогою цих указівок я простежив шлях 16 аж до Першого Вестибюля. Кожні Двері, крізь які я проходив, були сумлінно позначені жовтою крейдою. Ці позначки були трохи нижчі за рівень моїх очей. (Я припускаю, що 16 нижчий за мене на 12–15 сантиметрів.) Він записував свої вказівки під кожним Одвірком, аби, якщо одні знищить Приплив чи прикра випадковість, лишились інші. Який же він сумлінний!
Я пішов до Другої Північної Зали й узяв блакитної крейди. А тоді повернувся до Шостої Північно-Західної Зали, де вперше побачив указівки 16. (Скидалося на те, що далі він уже не зайшов.) Під його рядками я написав:
ШАНОВНИЙ 16
ОДНОДУМЕЦЬ ЗАСТЕРІГ МЕНЕ, ЩО ТИ МАЄШ НАМІР ЗВЕСТИ МЕНЕ З ГЛУЗДУ. АЛЕ ЩОБ ЗВЕСТИ МЕНЕ З ГЛУЗДУ, ТИ СПЕРШУ МАЄШ МЕНЕ ЗНАЙТИ, А ЯК ТИ ЦЕ ЗРОБИШ? ВІДПОВІДЬ ТАКА: НІЯК. Я ЗНАЮ КОЖНУ НІШУ В ЦИХ ЗАЛАХ, КОЖНУ АПСИДУ, КОЖНУ СХОВАНКУ. 16, ПОВЕРТАЙСЯ ДО СВОЇХ ЗАЛ І ПОДУМАЙ НАД СВОЄЮ ЛИХОЮ ПОВЕДІНКОЮ.
Написавши цього листа, я вже не почувався таким зацькованим. Я відчув, що маю значно більше влади над ситуацією — майже стільки, скільки й 16. Єдина проблема — я не знав, як підписати листа. Написати «ТВІЙ ДРУГ», як у листі Однодумцеві чи Лоуренсові (людині, що хотіла побачити Статую Літнього Лиса, що навчає Білок), я не міг. Ми з 16 не були друзями. Я спробував написати «твій ворог», але це видавалося недоречно агресивним. Я думав над варіантом «той, кого тобі ніколи не вдасться звести з глузду», але це було доволі довго (і вельми пафосно). Урешті я просто написав:
ПІРАНЕЗІ
Так мене зве Однодумець.
(Але я не думаю, що це моє ім’я.)
Я питаю Однодумця про записи 16
ЗАПИС ВІД ЧОТИРНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Я зустрів Однодумця сьогодні вранці у Другій Південно-Західній Залі. Він був одягнений у сірий вовняний костюм та бездоганну сіру сорочку, трохи темнішу. Настрій у нього був спокійний, серйозний і зосереджений. Коли я розповів Однодумцеві про крейдяні слова, які знайшов на Хіднику Шостої Північно-Західної Зали, він просто кивнув.
— 16 може навіяти божевілля за допомогою писаного слова? — запитав я. — Це не варто було читати?
— Слова 16 небезпечні, хай якої форми набувають, — відповів Однодумець. — Краще б ти їх не читав. Але я не ставлю цього тобі на карб. Тебе заскочили зненацька. Ти не очікував письмового послання. Відверто кажучи, мені теж не спадало на думку, що таке можливо. Але час тепер критичний. Нам потрібно бути обережнішими.
— Я буду обережнішим. Обіцяю, — сказав я.
Однодумець підбадьорливо поплескав мене по плечу.
— Є й гарні новини, — додав він, — ну, непогані. Я зумів роздобути вогнепальну зброю. Це геть не так складно, як я уявляв. Але — і це, мабуть, уже погана новина… — Він зобразив на обличчі смуток. — …виявилося, що я жахливо стріляю. Просто нездатен хоч у щось влучити. Мабуть, доведеться тренуватися. Не до кінця розумію, як я впораюся, та все ж… Головне, Піранезі, — спробуй не хвилюватися. Так чи інакше цей кошмар невдовзі закінчиться.