— О, будь ласка! — заблагав я. — Давай не вбивати 16!
Він засміявся.
— А яка альтернатива? Хай доводить нас до божевілля? Не думаю.
Я сказав:
— Але якщо 16 побачить, що його план не працює, побачить, як ми його уникаємо, то він може повернутися до своїх Зал.
Однодумець похитав головою.
— Жодних шансів, Піранезі. Я знаю цю людину. 16 не здається. 16 приходитиме й далі.
Світло в Пітьмі
ЗАПИС ВІД СІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Минуло три дні. Я насторожено чекав, шукаючи ознак того, що 16 був у наших Залах, але не знайшов жодної. А тоді, посеред третьої ночі, раптом прокинувся. Мене щось розбудило, та що саме, я не знав.
Я сів. Роззирнувся довкола. В усіх Вікнах яскраво палали Зорі. Тисяча Статуй Третьої Північної Зали, слабко освітленої Зорями, дивилися на Залу, неначе благословляючи її. Все було як завжди, одначе я не міг позбутися відчуття, ніби щось відбувається.
Було дуже холодно. Я взувся, надягнув вовняний джемпер і пішов до Другої Північно-Західної Зали. Довкола було порожньо; довкола було тихо; довкола було спокійно.
Я пройшов крізь Двері праворуч від себе до іншої Зали. Тут почув слабкий звук. Звук повторювався з нерівними інтервалами та ставав гучнішим, що далі я проходив. Він скидався на далекий рев тварини.
Із Дверей на другому кінці Зали виринало слабке світло. Щойно я зауважив це, світло змінилося, стало яскравішим і врешті перетворилося на промінь, що розітнув Пітьму та освітив Статуї на Протилежній Стіні! А тоді так само раптово зблякло.
Я підійшов до Дверей і зазирнув усередину.
У наступній Залі хтось був — хтось швидко водив променем ліхтарика від Стіни до Стіни, від Кутка до Кутка, шукаючи в Пітьмі чогось або когось. (Ось чому світло раптом посилилось і знову померкло.) Ця людина кричала:
— Рафаель! Рафаель! Я знаю, що ти тут!
То був Однодумець.
— Рафаель! — крикнув він знову.
Тиша.
— Не варто тобі було сюди приходити! — крикнув він.
Тиша.
— Я знаю кожен дюйм цього місця! Ти не втечеш! Урешті я тебе знайду!
Тиша.
Я прослизнув у Залу, зробивши це з максимальною економією руху. Однодумець, найпевніше, все одно помітив це краєчком ока, бо швидко розвернувся й посвітив ліхтариком на Двері, у які я щойно пройшов, але він ворухнувся надто швидко, ліхтарик вислизнув із його руки й покотився по Хіднику. Світло згасло.
— От лайно! — вигукнув Однодумець.
До Зали повернулася Пітьма. У Залах унизу рухалися Припливи. Однодумець навпомацки пошукав ліхтарик, бурмочучи собі під носа.
Мої очі, засліплені ліхтариком, мало що бачили, але почали знову пристосовуватися до Зоряного Сяйва. Спершу я не бачив нічого, крім тихої Зали, та відтак уздовж Південної Стіни зі Сходу на Захід щось промайнуло. То був ледь помітний обрис сірої тіні на тлі Статуй, що злегка виблискували, і я майже повірив, що це мені ввижається. Але ні. Тінь пройшла крізь Двері до П’ятої Північно-Західної Зали.
16!
Однодумець уже знайшов ліхтарик. Знову випустив із нього промінь. А тоді вийшов із Зали, скориставшись одними з Північних Дверей.
Я зачекав, доки він не пішов, а тоді стрімко й безшумно побіг за 16. Заховався у Дверях до П’ятої Північно-Західної Зали.
У Залі стояв 16. Як і Однодумець, він мав при собі промінь світла, але, на відміну від Однодумця, не водив ним безцільно туди-сюди. Він невпинно світив ним на Стіни Зали. Сильне сріблясто-біле світло осявало прекрасні Статуї й давало кожній із них дивну нову тінь: здавалося, ніби Стіни щільно вкриває велетенське чорне пір’я. 16 ворушив ліхтарем повільно, від чого тіні-пір’їни видовжувалися, зменшувалися, скакали та кружляли. Але самого 16 я геть не бачив. Він був лише розмитою плямою за сліпучим світлом.
16 кілька хвилин споглядав Статуї. А тоді відвернув світло від Стін і підійшов до Дверей, що вели до Шостої Північно-Західної Зали. Поглянув на Одвірок, пересвідчуючись, що його крейдяна позначка досі на місці, і пройшов усередину. Я пішов слідом і заховався в наступних Дверях.
У Шостій Північно-Західній Залі 16 світив ліхтарем на моє послання. Одну довгу мить він стояв нерухомо. Я просив 16 подумати над його лихою поведінкою. Чи робив він саме це? Раптом 16 опустився на коліна й почав швидко писати.
Мені ще ніхто ніколи не писав.
16 писав довго, і це чомусь мене тішило. Та відтак я подумав: «Чому ти тішишся? Хіба має значення, довге послання чи коротке? Сам знаєш, що не зможеш його прочитати. Інакше збожеволієш». Але водночас я (безперечно, здуру) гадав, що божевілля — майже гідна ціна за те, щоби прочитати послання.