Пітьма перед 16 згусла й перетворилася на два несамовиті чорні силуети, що били Повітря крильми. Від несподіванки 16 підскочив і закричав.
То були лише двоє граків, які пробудилися через дивний рух і прилетіли глянути, що коїться.
— Паняйте! — кричав 16. — Паняйте! Геть звідси! У мене справи!
Голос у 16 був геть не такий, як я очікував.
Я пішов так само безшумно, як і прийшов. Повернувся до Третьої Північної Зали й ліг на своє ліжко. Однак мій розум був надто заклопотаний, аби заснути.
Я стираю послання від 16
ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД СІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Щойно зійшло Сонце, я взяв Покажчик і Щоденники. Розгорнув Покажчик на літері «Р», але слова «Рафаель» там не було.
Я швидко поїв і подякував Будинкові за Милість. Мені треба було запитати Однодумця про дещо, та сьогоднішній день був не з тих, коли ми з ним зустрічаємося, тож я знав, що моє запитання має почекати.
Я подався до Шостої Північно-Західної Зали. Граки гучно віталися зі мною, та сьогодні мені було ніколи з ними розмовляти. Послання від 16 вкривало ділянку Хідника приблизно 60 сантиметрів на 80 сантиметрів.
Моє серце закалатало. Я швидко поглянув униз.
І побачив слова:
МЕНЕ ЗВАТИ…
Побачив слова:
…ЛОУРЕНС АРН-СЕЙЛЗ…
Побачив слова:
…КІМНАТА ЗІ СТАТУЯМИ МІНОТАВРІВ…
Що робити? Я знав: допоки послання існуватиме, я відчуватиму сильне бажання його прочитати. І вирішив, що мені залишається єдине: знищити його.
Я побіг назад до Третьої Північної Зали, взяв стару сорочку та трохи крейди. Я пишу «сорочка», та насправді одежина була така пошарпана, що навряд чи заслуговувала на цю назву. Я розірвав її навпіл. А тоді побіг назад до Шостої Північно-Західної Зали. Однією половиною сорочки зав’язав собі очі. Тримаючи другу в руці, опустився на коліна й заходився терти нею поверхню Хідника, позбуваючись слів 16.
За кілька хвилин я зняв пов’язку й поглянув. То там, то тут ще виднілися частини послання.
РОЗУМІЛО? МЕНЕ ЗВАТИ
КА ПОЛІ
ЧИТАТИ ДОСЬЄ НА
ВАЛЕНТАЙН
ТВОЄ ЗНИ
КЕТТЕР
ЗПЕРЕЧНО
ПРИМАНЮВАВ ІНШИХ ПОТЕНЦІЙНИХ ЖЕРТВ, А Я
УЧЕНЬ ОКУЛЬТИСТА ЛОУРЕНСА
АРНА-СЕЙ
АЮ, ВІН ЗНАЄ, ЩО МЕНІ ВДАЛОСЯ ПРОНИКНУТИ
УВ ТУТ МАЙЖЕ ШІСТЬ РОКІВ, ЧИ Т
ВИХІД
РОЗТАШОВАНИ
МЕНЕ, ЩО ТИ МОЖЕШ СТРАЖДАТИ
НА
Оскільки в усьому цьому не було ніякого сенсу, принаймні на перший погляд, я сподівався, що це на мене не подіє. (Наразі я почуваюся нормально.) Я став на коліна й написав відповідь.
ШАНОВНА 16!
ДОПОКИ ВИ ПЕРЕБУВАЄТЕ В НАШИХ ЗАЛАХ, ОДНОДУМЕЦЬ НАМАГАТИМЕТЬСЯ ВАС УБИТИ. У НЬОГО ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ!
Я СТЕР ВАШЕ ПОСЛАННЯ, НЕ ЧИТАЮЧИ ЙОГО. ВАШІ СЛОВА МЕНЕ НЕ ЗАЧЕПИЛИ. ВИ НЕ ЗВЕЛИ МЕНЕ З ГЛУЗДУ. ВАШ ПЛАН ПРОВАЛИВСЯ.
БУДЬ ЛАСКА! ПОВЕРНІТЬСЯ ДО ДАЛЕКИХ-ДАЛЕКИХ ЗАЛ, ІЗ ЯКИХ ПРИЙШЛИ!
ПІРАНЕЗІ
Я запитую Однодумця
ЗАПИС ВІД ВІСІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Сьогодні о десятій я прийшов до Другої Південно-Західної Зали, щоб зустрітися з Однодумцем.
Він стояв біля Порожнього Постаменту. На ньому були темно-брунатний вовняний костюм і темно-оливкова сорочка. Його блискучі черевики мали каштановий колір.
— Я хочу дещо в тебе спитати, — промовив я.
— Гаразд.
— Чому ти не був зі мною чесним?
Однодумець набув холодного вигляду й відповів:
— Я завжди з тобою чесний.
— Ні, — заперечив я. — Не завжди. Чому ти не сказав мені, що 16 — жінка?
На обличчі Однодумця приблизно за пів секунди відбилися бундючність, відмова визнавати будь-що, роздратування й неохоча згода.
— Гаразд, — зізнався він. — Гадаю, це цілком справедливо. Та я ніколи не казав, що це не жінка.
Я закотив очі: виправдання було надзвичайно слабке.
— Я місяцями називав 16 «він», — нагадав я, — а ти мене не виправляв — жодного разу. Чому?