Запала тиша.
— Як гадаєте, чому лабіринт? — запитав я.
— В сенсі?
— Чому, на вашу думку, він описував інший світ — той, до якого буцімто ходив найчастіше, — як лабіринт?
Кеттерлі знизав плечима.
— Мабуть, це образ космічної величі. Символ величі й жаху існування одночасно. Живим не вийде ніхто.
— Гаразд, — сказав я. — Але я досі не розумію, як він переконав вас у його існуванні. Ну, тобто світу-лабіринту.
— Він змушував нас проводити ритуал, який мав привести нас туди. Певні аспекти ритуалу… мабуть, якось впливали на нас. Щось навіювали.
— Ритуал? Справді? Я гадав, що Арн-Сейлз уважав ритуали маячнею. Хіба він не казав чогось такого в «Наполовину видимих дверях»?
— Так. Він стверджував, що особисто зумів досягнути світу-лабіринту, просто скоригувавши спосіб мислення, повернувшись до дитинного стану зачудування, дораціональної свідомості. Він стверджував, що здатен робити це довільно. Не дивно, що більшість із нас, його учнів, не домоглися з цим геть нічого, тож він створив ритуал, який ми мали виконати, щоб досягти лабіринту. Але він чітко дав зрозуміти, що це — поступка нашій нездатності.
— Розумію. Більшість із вас?
— Що?
— Ви сказали, що більшість із вас не могли ввійти до лабіринту без ритуалу. Тобто дехто з вас усе-таки міг?
Коротка пауза.
— Сільвія. Сільвія вважала, що може дістатися туди так само, як Лоуренс. Повертаючись до стану зачудування. Вона, як я вже казав, була дивною дівчиною. Поеткою. Постійно жила у власній голові. Хтозна, що вона нібито бачила.
— А ви коли-небудь бачили його? Лабіринт?
Він замислився.
— Здебільшого до мене приходило те, що можна назвати натяками, — відчуття, ніби я стою у величезному просторі, не просто широкому, а ще й неймовірно високому. І — в цьому непросто зізнатись, але так, одного разу я таки його побачив. Тобто думав, що побачив.
— Який вигляд він мав?
— Дуже схожий на опис Лоуренса. Наче нескінченне переплетіння класичних будівель.
— І що це, на вашу думку, означало? — запитав я.
— Нічого. Я вважаю, що це взагалі нічого не означало.
Нетривале мовчання. А тоді він раптом сказав:
— Хтось знає, що ви тут?
— Прошу? — перепитав я. Запитання видалося дивним.
— Ви сказали, що зв’язок із Лоуренсом Арном-Сейлзом завадив моїй науковій кар’єрі. І все ж ви, науковець, сидите тут і питаєте про все це, знову підіймаєте цю тему. Я просто замислився, чому ви такі необережні. Невже не боїтеся, що це заплямує вашу блискучу кар’єру?
— Не думаю, що когось дратуватиме мій підхід, — сказав я. — Моя книжка про Арна-Сейлза — частина масштабнішого проекту, присвяченого трансгресивному мисленню. І я, здається, вже це пояснював.
— А, розумію, — промовив Кеттерлі. — Отже, ви сказали купі людей, що сьогодні приїдете сюди на зустріч зі мною? Всім своїм друзям.
Я нахмурився.
— Ні, я нікому не казав. Зазвичай я нікому не кажу, що роблю. Але не тому, що…
— Цікаво, — промовив він.
Ми перезирнулися зі свого роду взаємною антипатією. Я вже зібрався підвестися й піти, але тут він раптом сказав:
— Ви дійсно хочете зрозуміти Лоуренса та владу, яку він мав над нами?
— Так, — відповів я. — Звісно.
— Тоді ми маємо провести ритуал.
— Ритуал? — перепитав я.
— Так.
— Той, що…
— Той, що відкриває шлях до лабіринту. Так.
— Що? Зараз? — ця пропозиція мене дещо ошелешила. (Проте я не боявся. Чого там було боятися?) — Ви досі його пам’ятаєте? — запитав я.
— О, так. Як я вже казав, у мене чудова пам’ять.
— Що ж, тоді… Це буде довго? — запитав я. — Мені просто треба…
— Він триває дванадцять хвилин, — сказав Кеттерлі.
— А! Ну, гаразд. Звісно. Чому б ні? — сказав я й підвівся, а тоді додав: — Мені ж не треба приймати якісь препарати? Бо воно якось не…
Він знову вельми зневажливо розсміявся.
— Ви випили чашку кави. Гадаю, цього вистачить.
Він опустив жалюзі на вікнах. Узяв свічку, що стояла в підсвічнику на камінній полиці. Підсвічник був старомодний, латунний, із квадратною основою. Він не надто пасував до решти опорядження в домі — сучасного, мінімалістичного, європейського.
Кеттерлі поставив мене у вітальні обличчям до дверей, що вели до передпокою. Ця зона залишалася вільною від меблів.
Він узяв мою сумку — сумку, де лежали мої щоденники, покажчик і ручки, — а тоді повісив її мені на плече.
— А це навіщо? — насупився я.
— Ваші зошити стануть вам у пригоді, — сказав він. — Ну, коли ви дістанетеся лабіринту.
Дивне в нього почуття гумору.