(Пишучи це, я відчуваю, як мене охоплює якийсь жах. Тепер я знаю, що на мене чекає. У мене тремтить рука, і на якусь мить я вимушено припиняю писати, щоб угамувати її. Але тоді я не відчував нічого, жодного передчуття небезпеки, геть нічого.)
Він запалив свічку й поставив її на підлогу в передпокої, просто за дверима. Підлога в передпокої була така сама, як у вітальні: щільний паркет із дубу. Я помітив пляму на тому місці, де Кеттерлі поставив підсвічник, неначе на паркет раз у раз крапав свічний віск, а всередині темної плями виднівся світліший, незабруднений квадратик, у який ідеально стала основа підсвічника.
— Зосередьтеся на свічці, — промовив Кеттерлі.
Так я і зробив.
Але водночас я думав про той блідий квадратик у темній плямі та про свічник, що пасував до нього. І саме тоді до мене дійшло, що Кеттерлі бреше. Свічка вже багато, багато разів стояла саме на тому місці, а він знов і знов проводив цей ритуал. Він досі вірив. Досі вважав, що може досягти іншого світу.
Я не боявся — просто ні у що не вірив і потішався. А ще почав перебирати в голові запитання, які можна буде поставити йому після ритуалу, щоб викрити його нечесність.
Він вимкнув світло в будинку. Стало темно — тільки на підлозі горіла свічка, та ще крізь жалюзі проникала жовтогаряча імла від ліхтарів надворі.
Кеттерлі став трохи позаду мене й наказав не зводити погляду зі свічки. Тоді почав наспівувати мовою, якої я досі ніколи не чув. Зважаючи на її подібність до валлійської та корнської, я припустив, що це бритська. Гадаю, якби я не встиг розгадати його таємницю раніше, то здогадався б тоді. Він наспівував із упевненістю, з жаром, неначе цілковито вірив у те, що робив.
Я кілька разів почув ім’я «Аддедомар».
— Тепер заплющте очі, — наказав Кеттерлі.
Я так і зробив.
Знову співи. Якийсь час я тримався на втісі від того, що розгадав його таємницю, але відтак почав знуджуватися. Він остаточно забув про мову й неначе видавав якесь тваринне гарчання, що починалося десь у животі, неймовірно глибоко, а тоді ставало дедалі вищим, дикішим, гучнішим, незвичнішим.
Усе змінилося.
Світ неначе просто зупинився. Кеттерлі затих. Берліоз перервався, хор зник.
Мої повіки ще були зімкнуті, проте я здогадувався, що темрява змінилася — посіріла, трохи охолола.
Повітря здавалося холоднішим і значно вологішим, неначе ми занурилися в імлу. Я замислився, чи не розчахнулися десь двері; однак це було безглуздо, бо водночас зник і гамір Лондона.
Був звук безмежної порожнечі, а довкола мене глухо бились об стіни хвилі.
Я розплющив очі.
Довкола мене здіймалися стіни колосальної зали. Наді мною бовваніли статуї мінотаврів, такі масивні, що затемняли простір; їхні величезні роги пронизували порожнечу, а тваринячі морди здавалися похмурими й непроникними.
Я повернувся, геть не вірячи власним очам.
Кеттерлі стояв без піджака. Він почувався як удома. Дивився на мене й усміхався так, ніби я був експериментом, що минув напрочуд добре.
— Вибачте, що досі нічого не казав, — усміхнувся він, але я справді радий вас бачити. Здоровий молодий чоловік це саме те, що мені треба.
— Поверніть усе, як було! — закричав я йому.
Він засміявся.
Він сміявся, сміявся і сміявся без упину.
Частина 6
Хвиля
Я помилявся!
ЧЕТВЕРТИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Я сидів схрестивши ноги, поклавши Щоденник на коліна й розклавши перед собою шматки паперу. Трохи відвернувся, аби їх не забруднити, і виблював на Хідник. Мене трусило.
Я взяв собі води, щоб попити, а також ганчірку й ще трохи води, щоб витерти блювотиння.
Я помилявся. Однодумець мені не друг. Ніколи не був моїм другом. Він мій ворог.
Мене досі трусило. Чашка з водою була у мене в руці, та міцно її тримати я не міг.
Колись я знав, що Однодумець — мій ворог. Чи радше знав Метью Роуз Соренсен. Але, забувши про Метью Роуза Соренсена, я забув і про це.
Я забув, зате Однодумець пам'ятав. Тепер я бачив: він побоюється, що я колись згадаю. Він називав мене Піранезі, щоб не звертатися до мене на ім’я Метью Роуз Соренсен. Він випробовував мене, вимовляючи такі слова, як «Баттерсі», і перевіряючи, чи навіють вони мені якісь спогади. Кажучи, що «Баттерсі» — це нісенітниця, я помилявся. Це не була нісенітниця. Це слово мало якесь значення для Метью Роуза Соренсена.
Але чому Однодумець зміг це запам’ятати, а я — ні?
Тому що він не залишався в Будинку, а повертався до Іншого Світу.